Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Паніка та страх накривають з головою, забуваю як дихати. Відходжу назад плутаючись ногами у ковдрі.

- Там Фрол!

Сідаю на диван й без емоцій дивлюсь на сутінки за вікном. Серце калатає в грудях немов ненормальне, руки нервово тремтять. Артем вдягає джинси й мовчки йде до стіни. Довго та уважно вдивляється в далечінь між деревами, а потім обертається й хмурячись дивиться на мене.

- Там нікого нема, Ліро. Взагалі нікого.

- Не може бути, - з жаром відповідаю. - Впевнена, я його бачила. Він стояв он там. - Підходжу до Артема й пальцем вказую місце, де декілька хвилин назад стояв чоловік, який має бути за ґратами.

Артем важко зітхає, обіймає за плечі й веде до дивану.

- Можливо за ці дні у тебе занадто багато вражень? Чи це якийсь психологічний стрес? - М'яко запитує.

- Я не псих, якщо ти про це! Подзвони Казимиру, запитай чи Фрол в СІЗО чи ні.

- Ліро.... - качає головою.

- Подзвони. Просто подзвони. Прошу тебе, Артем.

Відчуваю, що в середині все дзвенить від злості й напруги. Я й сама не впевнена чи точно бачила Фрола, чи можливо це просто були сусіди. Триста метрів між будинками не така велика відстань. Але якщо то був він....

- Ліро! - Обличчя Бойко бліде, тільки язики полум'я грають на скулах. - Його випустили за недостатністю доказів.

Шок! Все що відчуваю, це шок.

- Казимир сказав, що хтось заплатив заставу, тим більше ніхто не знайшов ніякого зв'язку з продажем дівчат та полюванням. А тримати у власності ігровий клуб не заборонено законом.

Серце падає до п'ят від потрясіння! Як його могли відпустити? Як?!

- Невже запису не достатньо? А наші покази, що він погрожував? .....

- Зараз свята, ніхто не хоче з цим розбиратись. Він підписав документ про не виїзд з країни та все. - Хмурить обличчя й притягує мене ближче. - Ти думаєш що він тут? Слідкує за нами?

- А ти ні?

- Тепер навіть не знаю.

- Артем, я думаю, що вірогідність того, що Фрол хоче помститись понад дев'яносто відсотків. Поїдьмо звідси, благаю. Краще перестрахуватись.

Артем встає з дивану, починає міряти кроками кімнату, роздумуючи, що нам робити далі.

- Яка вірогідність того, що Фрол тут, і знає, що ми тут ? - запитує. - Звідки він міг би про це дізнатись?

- Можливо він і не знав. Ні тато, ні Казимир не сказали б де ми, навіть якби запитував.

- Давай так. Я піду прогуляюсь до сусідів, якщо то Фрол, то повернусь і ми поїдемо додому.

- Ні! - Страх липким павутинням чіпляється за мене, не даючи навіть дихати. - Ні! Ти не підеш! Якщо там Фрол, ти можеш просто не повернутись. Хто знає, на що здатний цей псих.

- Я обережно. Обіцяю. Сиди тут і двері зачини після того, як піду. Зрозуміла?

- Не йди, не потрібно.

Артем нахиляється до мене, легко, немов пір'їнка торкається моїх губ і йде у коридор. Вдягає куртку, шапку, зимові черевики й виходить на двір. В сутінках проводжаю його поглядом, поки фігура не губиться у густих деревах.

Нервове тремтіння не припиняється навіть на хвилину. Також перевдягаюсь у джинси та светр, натягую взуття й шапку і сиджу очікуючи повернення Бойко. Я готова залишити всі речі, все, й тікати звідси додому, якомога далі від недоумка, який скоріше за все хоче нам помститись. Принаймні я б хотіла відплатити людині, яка мене віддала в руки поліції.

Стук у двері виводить з роздумів. Відчиняю, сподіваючись побачити Артема, але на порозі стоїть Фрол. Гидко всміхається й наставляє на мене пістолет.

- Привіт крихітко. Скучила за мною?

Відступаю назад не відповідаючи. Думки у голові вирують немов шалені, прикидаючи, чим можна оборонятись і, як втекти.

- Не вийде, Ліро. Не втечеш.

Стріляє у стелю. Від несподіваності та розгубленості починаю бігти у вітальню, але Фрол наздоганяє, накидує на голову мішок, б'є по спині і я падаю на підлогу голосно закричавши.

- Ти не уявляєш, як я зрадів, коли по волі долі ми зупинились в одному місці на відпочинок. Це просто подарунок небес!

Б'є ще раз, на цей раз по голові. Відчуваю, як паморочиться в очах й не можу встати. Хриплю від болю, який розноситься по мені зі швидкістю авто на трасі.

- Пішов ти! - шиплю.

- Так не гарно. Ти ж вихована дівчинка. До речі, - говорить, поки тягне тіло по підлозі, зав'язавши руки за спиною, - ти дуже мила, після сексу. Мені сподобалось за вами спостерігати.

Відкашлююсь від нового удару по нирках, намагаючись відбитись, але нічого не виходить. Хворий недоумок спостерігав за нами.... 

А потім знову удар по голові та тьма, яка не дає очам відкритись. Лише в думках спливає одна з пісень, яку наспівував Артем:

Коли настане день,
Закінчиться війна,
Там загубив себе,
Побачив аж до дна.

Приспів:
Обійми мене, обійми мене, обійми
Так лагідно і не пускай.
Обійми мене, обійми мене, обійми
Твоя весна прийде нехай.

І от моя душа
Складає зброю вниз,
Невже таки вона
Так хоче теплих сліз?

(с) Океан Ельзи " Обійми "

* * *

Не знаю скільки проходить часу після того, як Фрол виволік моє непритомне тіло з будинку. Не знаю, де я зараз знаходжусь. Все, що відчуваю, це холод, який пронизує до кісток. Мішок так і знаходиться на голові, а руки за спиною, які заніміли від низької температури та незручного положення. Сиджу, опираючись спиною до стіни, від якої мороз йде по шкірі: вона тверда та напевно металева, тому що холод, що просочується крізь светр невидимо торкається й мене.

Намагаюсь прислухатись й почути хоча б якийсь звук, але мене оточує тиша, яка давить на голову сильніше ніж шум. Але потім чую кроки, важкі та повільні. Хтось зупиняється поряд зі мною й стягує мішок. Волосся лізе в очі і я декілька разів кліпаю очима пробуючи звикнути до темряви. Через декілька секунд вже можу роздивитись обриси того, що навколо мене.

На перший погляд це металевий контейнер, хоча я можу помилятись. По середині стоїть два стільці. На одному з них сидить людина, закинувши ногу на ногу - це Фрол. Більше нічого не бачу, крім відер неподалік від мене. Навпроти мого обличчя присівши сидить хлопець у чорній масці на обличчі. Навіть у такій позі видно, що він високий та міцний з горою м'язів.

- Вона прокинулась, Фрол.

- Чудово. Саджай її сюди.

Фрол встає зі стільця й вказує рукою на нього. Амбал тягне мене до стільця, садить, прив'язуючи руки до спинки. Встає позаду мене широко розставивши ноги, й каже:

- Що далі?

- Зачекай.

Фрол сідає на інший стілець навпроти, підкурює цигарку й мовчки роздивляється моє обличчя, випускаючи кільця у повітря. Докуривши, тушить її носком черевика в підлогу, нахиляється ближче дмухаючи димом в ніс.

- Зіграємо, Ліро? Ти мені винна гру. Тут, у Карпатах, в лісах, це буде невимовно весело.

- Як ти нас знайшов? - запитую хриплим голосом.

- О, я і не шукав. Я поїхав сюди відпочити після СІЗО, дівчинко. Річ у тому, що знаходитись у такому місці, це не найкращий варіант для такого, як я. Бруд, криси й все інше. Але побачивши тебе у вікні, коли прогулювався поряд, зрозумів, що я щасливчик по житті. Хто знав, що ми зустрінемось ось так, правда?

- Навіщо я тобі? Хочеш помститись?

- Ми зіграємо, Ліро. Ти будеш тікати, а я, наздоганяти. Тільки я не впевнений, що ти зможеш втекти, і що залишися жива...

Шум дверей, що з гуркотом відчиняються, перериває Фрола. В середину заводять людину, також з мішком на голові, який все ще намагається відбиватись, але це неможливо, тому що його тримають ще два здоровані за руки поперемінно б'ючи у живіт.

Фрол встає зі стільця й на його місце садять людину. Знімають мішок і я скрикую від ненависті, здивування, розчарування, тому що це Артем. Його обличчя все в крові, куртка розірвана, а з правої руки з-під рукава стікає цівка крові, одразу накрапаючи на підлогу.

Двері зачиняються та вмикається світло: маленька лампочка, яка висить на одному дроті зі стелі.

- Артем... - шепочу.

Підіймає голову й довго дивиться на мене скануючи поглядом обличчя, тіло на предмет ран чи будь-яких ушкоджень. Хитає головою й переводить погляд на Фрола.

- Ти! Ненормальний! Відпусти її!

Фрол не відповідаючи йде до стіни, бере одне з відер й несе до нас.

- Майже все готово. Слухай сюди, хлопче. Ми не дограли. Тому, думаю ти знаєш, що буде далі. Гра починається.

Й виливає на мене воду: холодну, зі шматками льоду, які боляче б'ють по тілу та голові. Кричу від страху та несподіваності.

Відро із характерним звуком падає на підлогу й Фрол починає сміятись.

- До завтра, дівчатка та хлопці. До завтра.

Світло вимикається й стає темно настільки, що перестаю бачити будь-що. Чую лише, що двері зачиняються за Фролом та його здоров'яками з характерним звуком амбарного замка.