Доля чи випадковість? - Стефанія Лін
Ранішнє зимове сонце б'є промінням у вікно, повільно переміщується на ліжко граючись на пасмах волосся Артема. Сиджу біля нього спостерігаючи як спить: обличчя спокійне й розслаблене, очі прикриті, легке розмірене дихання. Псує враження лише червона припухлість на губах й щоках. Око вже запливло, шкіра навкруги нього яскраво фіолетова.
Дивуюсь тому, що такий хлопець, як він вирішив захистите мене - людину, яка одна із причин, що його життя пішло шкереберть, - від Фрола, підставивши себе. Звісно ж, я пам'ятаю, що саме він і став причиною, що моє життя опинилось під загрозою, але все ж таки....
Вчорашній вечір знову виникає у пам'яті і я відчуваю, що червонію. То, яким Артем був ніжним, як в його очах палала не прикрита нічим іншим пристрасть варте багато чого. Я не жалкую, що він став першим. Та й не повинна... Цей хлопець на диво зайняв в моєму житті велику частину, ставши підтримкою й опорою після смерті мами. Тільки його аромат свіжості та осіннього листя заспокоює, тільки його зелені очі, так пильно вдивляються в мої, та змушують тремтіти всередині.
Чи була наша зустріч, тоді влітку, випадковістю ? Чи це все було сплановано, там, зверху? Як би ми зустрілись, коли б дізнались про наших батьків? Чи зустрілась би мама з Антоном, якби не та аварія? Ніхто не знає. Я не знаю. Але впевнена, що ні про що не жалкую.
У мене є тільки одне бажання, те чого мені не вистачає і не вистачатиме все життя - мама. Її посмішка, погляд, голос - все це потрохи стирається з пам'яті, як би я не намагалась втримати спогади.
Артем рухається й відкриває очі. Сонним поглядом дивиться на мене, підіймає руку й проводить по вустах кінчиками пальців.
- Добрий ранок, Ліро.
- Добрий.
- Лягай.
Артем повертається на бік, тягне мене за руку до себе й закутує у ковдру, тісно притискаючи моє тіло до свого. Цілує в голову й розтріпує коротке волосся іншою рукою.
- Чому ти не сказала?
- Про що? - Мій голос звучить глухо, через те що обличчям впираюсь йому у груди.
- Що у тебе ще нікого не було...
- Щоб це змінило?
- Не знаю. Але.... Можливо я б не ліз до тебе. Я знаю, що перший раз важливий і...
- Все добре. Я цього хотіла.
На якомусь емоційному рівні відчуваю, що Артем посміхається, продовжуючи гратись моїм волоссям.
- Сьогодні субота, і після вчорашнього, думаю ми заслуговуємо на крутий відпочинок. - Говорить м'яким тоном.
- Тоді давай троє підемо кудись. На ярмарку.
- Троє?
- Ага. Я, ти й Антон.
- Якщо ти цього хочеш.
- Хочу. Артем...
- Мммм?
- Що ми скажемо йому про нас? І....є ми?
Бойко відсторонюється й здивовано дивиться в очі.
- Звісно є МИ. Невже ти такої поганої думки про мене?
Сміюсь, опустивши очі. А що я ще можу запитати? Звісно мене хвилює разом ми чи ні.
- А як же те що ми фактично брат і сестра?
Зіщулює очі, цілує в кінчик носа й говорить:
- Ми не брат і сестра, а розмови та плітки інших лише їхня проблема. Тебе це хвилює? Що скажуть інші?
- Ні... Тобто так. Я розумію це все і знаю. В нас різні батьки й так склались обставини, але перше - як відреагує Антон? Друге - ті хто не знаю всього, будуть пліткувати.
- Ну то й що? Нехай пліткують. Я не розумію твоїх побоювань. А Антон думаю здогадується, що проночувавши тут більше як місяць в твоїй кімнаті, я....
- Артем. Стій. - Відчуваю як злість і нерозуміння того, що хочу сказати, охоплює його. - Просто не всі такі сміливі як ти. Мене хвилює як це все зобразиться на тобі, Антоні. Розумієш?
Артем встає з ліжка й натягує джинси, футболку. Сідає поряд з кривою посмішкою на обличчі, яка так мені знайома. Ця посмішка не добра. Він злий, роздратований.
- Перестань хвилюватись за всіх. Думай за себе. І ти...- його голос знову стає приємнішим - сама смілива із всіх кого я знаю. Ти не побоялась прийти за мною... Тому відкинь це все кудись далеко і просто повір у себе.
На цих словах виходить з кімнати, але точно знаю, що я його розгнівала. Що ж, принаймні знаю, що є МИ, а все інше не важливо.
За сніданком пропонує Антону поїхати до новорічного ярмарку. Від моєї пропозиції здається, що в його очах з'являється якесь нікому не бачене сяйво. Артем же вирішує залишитись вдома, сказавши, що нам вдвох потрібно проводити більше часу разом. На мої слова, що йому не обов'язково залишатись вдома він лише хитає головою й показує на обличчя, говорячи, що не хоче лякати людей. Звісно це слабка відмовка, але все ж таки залишаємо його вдома самого.
На ярмарку з Антоном розмовляємо про все на світі, обираємо нові новорічні іграшки, наші перші сімейні іграшки. Тато купує великого м'якого оленя, з дзвіночками на шиї, а я подумки сміюсь, згадуючи, що Артем теж купив Рудольфа. Все-таки вони більше батько - син, ніж я із ним батько - донька. Але це не засмучує мене, навпаки, цікаво спостерігати за їхніми однаковими смаками, поведінкою, навіть посмішкою.
Пізніше йдемо в кавову лавку, де подають найсмачніший гарячий шоколад. Оленя влаштовую на стільчику поряд, поки тато робить замовлення.
- Ліро, я хочу поговорити з тобою про... - губиться, червоніє, це видно навіть у приглушеному світлі кафе - про вас з...
- З Артемом? - перебиваю.
- Так. Я знаю, що вас зв'язують більш...ееее...романтичні стосунки і....
- Зачекай, це...
- Ні, ти зачекай. - Схиляється ближче до мене, обіймає. - Я не проти. Я все розумію. Хоч ви обидва мої діти, але все нормально.
З полегшенням видихає після сказаного й робить великий ковток шоколаду, який вже встиг принести офіціант.
- Я рада.. - І це справді так. Це чудово, що тато не проти, що розуміє і не звинувачує у чомусь.
Якщо навіть тато розуміє, і не намагається рознести все навкруги, як я можу сумніватись у наших стосунках? Так, вони тільки почались... і почались не з того, про що я завжди мріяла, але хіба це важливо? Чи не важливіше те, що відчуваю до Артема? Те, що робиться всередині мене при одному погляді на нього? Це і є кохання? Коли готова приїхати в ігровий клуб, щоб врятувати хлопця? Коли він заради тебе йде туди, щоб тебе не чіпали? Це воно, кохання? Як зрозуміти?
Одне я знаю точно, сьогоднішня ніч змінила все. В душі все радіє та співає, а дурнувата посмішка не сходить з обличчя. Навіть Антон, коли їдемо додому, закидавши заднє сидіння пакетами з новорічними прикрасами, іграшками, помічає, що мої очі мерехтять, як зорі вночі, яскраво та радісно.
Вдома, коли із криком: - Ми повернулись, - заносимо пакети, Артем виходить на зустріч. Радісна посмішка з'являється на обличчі й ми всі разом розбираємо те, що купили на ярмарку. Олень від тата ( потрібно дати йому ім'я) та Рудольф сидять в мене на ліжку спираючись на подушки. Такі новорічні й позитивно всміхнені. Я щаслива. Нехай не на повну і діра від втрати мами ніколи не заживе, але я щаслива. У мене є майже все, про що мріяла і не радіти цьому нерозумно. Потрібно бачити щось позитивне у кожній хвилині життя, цінувати те, що маєш. І я ціную. Люблю. Бережу. Буду берегти.
* * *
Ще два тижні навчання проходять в шаленій гонитві за викладачами й оцінками. Студенти бігають з одного кабінету в інший, носяться зі своїми заліковими книжками, доносять реферати, складають екзамени, а потім святкують вдалий день за рогом універу,з пивом та піццою.
Четверо - я, Ліза, Єгор та Артем теж не відстаємо від інших. Особливо я. Викладачі вирішили, що моє горе по втраті мами добігло кінця і взагалі це не їх проблеми, тому поблажок немає. Антон говорить, що може поговорити із директором університету, але я проти. Не хочу, щоб на мене дивились, як на людину, яка має привілеї тому що її тато не остання людина у місті.
Двадцять сьомого грудня, коли вже всі екзамени складені, а студенти планують, як проведуть новорічні свята, ми з Лізою йдемо на шопінг. Подруга впевнює, що це найкращий спосіб зняти стрес. Виявляється вона права. Примірюючи у торговому центрі сукні, взуття, обираючи аксесуари справді відчуваю, як стає легше. Ніби туман, який окутував, розсіюється, даючи нарешті вдихнути чисте зимове повітря на повні груди.
Двадцять восьмого грудня вмовляю Артема поїхати обрати ялинку, щоб святково її прикрасити й відчувати аромат хвої вдома. Через декілька годин обирання і дороги додому, тато із ним встановлюють її у вітальні й ми разом прикрашаємо красуню. Також, я встигла купити безліч яскравих вогників, які тепер розвішані всюди яскраво мигаючи кольоровим світлом.
Атмосфера справді стала святковою, даруючи надію та новорічний настрій.
Святкувати вирішуємо троє, а після опівночі ми поїдемо до Єгора з Лізою у нічний клуб, а тато до Казимира.
Залишилось саме головне, потрібно купити подарунки батьку та Артему. І якщо з Антоном все ясно, тому що я вже давно обрала, що подарую йому ручку Паркер у гарній, виконаній в чорно - золотистих кольорах підставці, то що подарувати Артему - не знаю. Хочеться чогось особливого. Такого, щоб дивився на це і думав про мене, але не нав'язливо.
За ці два тижні ми офіційно стали парою. Артем не стидаючись нікого обіймає і цілує на очах у всіх, розповідаючи, що я його дівчина. Звісно він і до цього не соромився проявляти почуття, але я все одно при цьому червоніла. Тепер ні. Тепер ми разом.
Кожну ніч засипаємо поряд, обнімаючись і цілуючись. Іноді ми повторюємо все те, що відбулось після того, як спіймали Фрола. Артем так само ніжний і пристрасний, а я намагаюсь відповідати йому тим самим не соромлячись почуттів.
Ми не говоримо про те, що відчуваємо один до одного. Можливо слова і не потрібні, коли відчуваєш таку гаму емоцій, коли вони переповнюють тебе і ти відчуваєш себе безтурботною, радісною, прекрасною....щасливою в його обіймах.
Все, що шепоче Артем на вухо у покрові ночі залишається тільки між нами. Його слова прекрасні, незатьмарені нічим поганим й темним. Вони чарівні та ніжні. Бездоганні. Він розповідає, що я дівчина, яка зачепила його ще тоді, влітку, коли вибігла з під'їзду і потрапила під авто. Тоді він ще не розумів, але зараз розуміє.... Я, та людина, яка зруйнувала звичне йому життя, але подарувала розуміння, що не всі люди стадо, що не всі підкорюються чомусь одному і не всі люди, які виглядають поганими для тебе, є насправді такими. Навпаки, життя показує, що з часом людська душа відкривається з різних сторін, і та сторона, що є у мені, захопила його, зачарувала і підкорила.
Хіба після таких слів мені потрібні ще якісь докази кохання?
