Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько
Бодя ледь стримався від вигуку, вмить зметикувавши, що в цій вже більш-менш стабільній і покращеній кризі вимальовується чергова проблема, через яку він може втратити свій прибутковий бізнес!
А Сулейман Напіддам уже закінчував випуск своїм звичайним баритоном:
— Отже, судячи з усього, незабаром олені можуть повернутися до своєї історичної батьківщини...
— Добре це чи погано? — підхопила останню фразу колеги Мілана Мілонова і розумним проникливим поглядом втупилась поверх Бодиної голови, адже питання було риторичним і не вимагало від присутніх інтерактиву. — Хто ж він — таємничий помічник опозиціонерів?..
Бодя ледь не вигукнув: так, хто він, цей покидьок, дайте мені його сюди!
— А про це ви дізнаєтесь із наших чергових випусків! — завершив програму Сулейман.
— Не зачиняйтесь! — додала Мілана.
Освітлювач загасив лампочку на своїй касці, режисер махнув у повітрі рукою і видав з дудки завершальні позивні програми.
Мілана та Сулейман швидко підвелися з дивану і, затискаючи носи, швидко побігли до дверей: на них чекали наступні хатні ефіри. На сьогодні їх було двісті сорок вісім тисяч — у різних районах міста.
У передпокої грюкнули двері.
Бодя як сидів, так і залишився сидіти на краю бочки з перегноєм, міркуючи про все почуте.
Пролунав телефонний дзвоник.
— Ну, які новини? — запитав у сина Ройтберг. — Чи варто впускати, бо я страшенно втомився сьогодні? Хочу лягти.
— Та ти знаєш, — спроквола почав переповідати Бодя, — сьогодні вранці якесь падло підсунуло листа з якогось там секретного архіву... Про... Про те, що... Словом, буде заваруха. Оленям гаплик. Ечиначушу також. Вони тепер того ханурика, хто їм допоміг історичну правду встановити, розшукують! Ох, знайти б мені те падло першим — ноги б повідкручував!
Батьківська слухавка невизначено крякнула, життя в ній згасло.
Розгублений Бодя пішов спати, печально міркуючи про те, що в його дорожньому бізнесі все б нічого, якби не ось це: всі жінки і дівчата так само затискали носи, як і чарівна Мілана Мілонова, і в перший же вечір знайомства втікали з його квартири, мов скажені.
* * *
...Як кажуть: ніщо не віщувало біди.
Життя стабільно покращувалося.
Законописці, щедро обдаровані довірою народу, приймали закони, не відходячи від місць свого перебування.
Голосували просто і демократично: посилаючи СМС на мобільний телефон головуючого. «Есемесіли» хто з Карибів, хто з Канар, а хто і з власних плантацій, де рясними посівами сходив ягель.
За останні роки збільшилася кількість робочих місць, що теж неабияк тішило парламентарів. Адже саме вони, завдяки розширенню приватних територій, наймали до своїх маєтків, готелів, закладів громадського харчування, стаєнь та плантацій армії робітників: садівників і кухарів, покоївок і економок, конюхів і свинопасів, гаптувальниць і малярів, дизайнерів і псарів. І, звісна річ, працівників оленячої ниви, адже поголів’я приватного транспорту зростало і вже ніхто не ставив питання, скільки тварин має бути в упряжці президента, мера або спікера. Подейкували, що в підземних стайнях самого Великого Тата мукають понад сто тисяч чистокровних лапландських самців.
Ціни щоранку знижувались!
За цим особисто стежили душки-законописці.
Переодягаючись «у все просте», хтось з них таємно (три приховані камери і десяток охоронців у таких самих демократичних картузах, що й «перевіряючий», непомітно зливалися з натовпом) обходив супермаркети свого району і бачив свіжонавішані на продукти ярлички, ціни на яких планомірно наближалися до цін 1913 року: батон — 22 копійки, пляшка молока — 25.
Прикрість могла статися лише тоді, коли несподівана перевірка відбувалася наприкінці дня. Тоді змилені продавщиці не встигали замінити неоптимістичні вечірні цінники на чудово-вранішні і отримували сувору догану від свого керівництва.
Але вірні пересічні громадяни не хотіли засмучувати своїх обранців і тому нізащо не признавалися, що змінюються лише цінники та й те — на годину чи дві, доки задоволений зростанням добробуту замаскований парламентар гуляє просторами супермаркету.
Загалом приводів для суму меншало з кожним днем!
Народні обранці «есемисили» не покладаючи рук.
Закони ставали дедалі зрозумілішими і демократичними.
Особливо полюбився громадянам «Закон про моду» Серм’яжного-Кувалди, котрі власним прикладом довели посконну близькість до свого вірного електорату.
Народна любов до цих простих і приємних у неформальному спілкуванні чоловіків посилилася в той день, коли обидва досить епатажно з’явилися на засідання парламенту в костюмах «Бріоні», рясно всіяних... різнобарвними заплатками.
— Ми мусимо бути разом із громадянами нашої батьківщини! — проголосив, просуваючи в життя свій винахід, головний кутюр’є країни пан Серм’яжний. — Повернемося до витоків! Згадаймо, як наші бабці і матусі церували шкарпетки нашим дідам і татусям! А що відбувається зараз?! Ми зажиріли! Ми міняємо шкарпетки і сорочки щодня! А це недемократично і несправедливо по відношенню до традицій нашого світлого минулого! Ми мусимо нічим не відрізнятися від будь-якого пересічного громадянина! Церуймо разом!
І в підкріплення своїх слів пан Серм’яжний рвонув на грудях свою білу сорочку. Трохи провагавшись, його однопартійці так само взялися за обшлаги своїх імпортних піджаків і сорочок.
Дієвість і необхідність закону стала більш очевидною, коли новатори отримали по ордену від короля одного з племен далекої Масайщини, народ якої і був законодавцем носіння латок на своїх зношених до дірок бурнусах.
Робочих місць знову побільшало!
Адже тепер кожна крамниця чи бутик винаймав цілу армію швачок, щоб ті пороли і церували костюми ворожих іноземних фірм.
А вже який перелатаний ходив народ — любо-дорого було дивитися!
Одне слово — ніщо не віщувало...
І от — на тобі!
Віднайдений лист Першого Оленяра прогримів над країною, мов грім серед безхмарного неба! А парламент перетворився на біологічну клітину, котра почала блискавично ділитися на фракції, течії і нові партії.
До оленярської більшості «Гегемонів» активно приєдналася чисельна фракція «Кастраційна Партія Уряду», перший партійний квиток якої з давніх-давен належав самому Великому Оленяру.
На протилежному боці вималювалися партії «Вільних Погоничів» пана Цанюка, «БАТІГ!» пана Ікла, «За вашу і нашу волю!» пана Рівноспинного, яких підтримали позафракційні і позапартійні законописці. А також ті з обранців, у кого ягель сходив не так рясно.
Але поки що ніхто напевне не знав відповідей на найголовніші питання, вже невідомо ким
