Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
— Ну що Марк з тобою?
— Привіт Ліза.
— Ага. Я тебе здається щось спитала. — Буркнула вона.
— Ні, він не зі мною. — Гірко відповіла я.
— Тоді давай сходимо до кав'ярні. Мені набридло бути вдома. — Пожалілась Ліза.
— Чую Ліза, у тебе гарний настрій, але якщо ти не зрозуміла, то у мене він не такий. — Кілька секунд була повна тиша.
— То, як я зрозуміла, ми ідемо у кафе? — Ліза своїм запитанням порушила мовчання. Вона іноді буває як дитина. Її безпосередність, ба навіть іноді недалекість, не дає на неї ображатись.
— Я не можу. Буду чекати на дзвінок Марка.
— Зачекаєш на нього у кафе. Пішли. — Закомандувала вона.
— Добре. Зайди через пів години. — Ліза нічого не відповіла, просто кинула слухавку.
Стиснувши від злості кулачки та невдоволено насупившись, я попленталась до кімнати, щоб поставити на зарядний мобільний телефон. Бо якщо він вимкнеться коли я буду у кав'ярні і Марк не зможе до мене додзвонитись, я просто з’їду з глузду. А в кінці кінців в усьому буде вина Ліза, бо змусила мене сходити до кафе.
Звичайно Ліза прийшла раніше запланованого часу. Вона зайшла у будинок і на весь хол крикнула усім привіт. У відповідь з усіх кімнат по черзі почулось відлуння привітань.
— Усе? Ти рада? Тебе усі почули, можемо йти. — Підштовхуючи Лізу до виходу, сказала я.
— Що ти замовиш собі солоденького? Я наприклад хочу морозиво з полуницями, а ще з вершками та потертим зверху шоколадом. — Після детального опису, вона аж прицмокнула. — Ням-ням.
— Все що і ти, але без полуниць, вершків і шоколаду. — Подивившись на подругу, я скривила веселу гримасу.
Ми в один голос розсміялись. Але мій веселий настрій миттю кудись дівся.
— Софі, ти чого? — на Лізиному обличчі читалося щире хвилювання.
— Ого! Мене за сьогодні вдруге називають Софі.
— А хто ще? — здивовано запитала вона.
— Ян. Коли ви обидва серйозні, то завжди називаєте мене Софі.
— А коли ти бачилась з Яном?
— Прямісінько перед тим, як ти мені задзвонила, я встигла побалакати з Яном по телефону. Ти знаєш Лізо, він був сам на себе не схожий. Твій брат якийсь дивний.
— А що він хотів? — продовжила допитуватись подруга.
— Він думав, що ми з тобою прийдемо на майданчик і він зможе нас з Марком ближче познайомити.
— Ти подивись на нього. — Хмикнула Ліза. — Я й не знала, що мій брат підробляє «купідоном».
Ми розсміялись, що було сили. Здається, що тільки ми з Лізою могли наробити стільки галасу довкола себе. Люди, проходячи повз нас думали, що у нас «дах» поїхав.
— Я розповіла Яну, що ми з Марком вже зустрічаємось. І після моїх слів твого брата наче підмінили.
— Не зважай на нього. Йому просто не дістались «оплески» за його важкі зусилля.
Чесно кажучи, останні Лізині слова пройшли повз мене. Після згадування Маркового ім'я, я знову втратила настрій, і почала копирсатись у своїх думках. Видно я поспішила назвати Марка своїм хлопцем і він просто збрехав мені про свої почуття, і про те що йому сподобалось бути зі мною. Але я розумію, з іншого боку Марк просто не хотів мене образити. Він же не міг мені сказати, що він не витримає ще однієї нашої зустрічі. Та сьогодні він ясно дав зрозуміти, що з нього було досить і учорашнього побачення.
Я відчувала себе зрадженою. Найбільше я ображалась не на нього, а на саму себе за свою довірливість. Мене охоплював біль, сум, які здавалось з кожною хвилиною зростали. А моя неміч перед обставинами, яких я не можу змінити, завдавали душевного болю. Я нічого не можу вдіяти, він мене не хоче.
Думки змінювались одна за одною. То я розчаровувалась у Маркові, то знову згадувала його ніжний погляд, його слова і ще більше закохувалась. Що ж це таке! Досить! Промовляла я сама до себе. Це була єдина зустріч. Я його майже не знаю. Але як я себе не умовляла не думати про нього, як про кохання усього мого життя, мені це було не під силу. Я не могла повірити, що одна єдина зустріч, змінила моє життя і я більше не просто Софі – я закохана дівчина. Напевно я забагато дивилась казок про кохання з першого погляду, що триватиме вічність. Марк видно про це іншої думки. Для нього це було лише нове знайомство і нічого більше. Тепер я розумію його поцілунок у чоло. Я гадала він сором'язливий, а він просто не хотів давати мені хибних надій.
Все, що я можу про себе в даний момент сказати, так це те, що я тихенько «їду з глузду».
До кафе ми з Лізою йшли у повній тиші. Я знаю напевне, що вона знає, чому у мене такий похмурий настрій. Ми надто довго з Лізою дружимо, щоб вона не розуміла, що зі мною. Скоріш за все, вона боїться щось не те бовкнути, і образити мене. Тому й мовчить.
Нарешті дійшовши до кав'ярні ми почали сперечатись, де краще вмоститись, за столиком на вулиці чи у середині. Все ж таки наші дебати закінчились Лізиною поразкою, і ми всілись у середині закладу.
Не встиг до нас підійти офіціант, як Ліза вже з ним почала фліртувати. Навіть замовлення морозива, обертається для неї новим знайомством. У такі моменти, я їй заздрю. Їй так легко знайти спільну мову з хлопцями, при цьому навіть не заговоривши з ними. Вона мало чим переймається, а про скромність взагалі мови не йдеться.
Доки Ліза зваблювала свого нового знайомого, я не дивлячись перегортала меню.
— Софіє! Софіє! — я відчула смикання за рукав.
