Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

Глава 15.

   Я досі вся тремтіла від обіймів Марка. Мої ноги зовсім мене не слухались. Ба навіть піднятись сил не було. Коридор здавалось йшов обертом. Але почувши сміх з кухні, я нарешті опустилась з хмар на землю. Звівшись на ноги, я пішла подивитись, що там відбувається.
   — Усім привіт. — Радісно проголосила я.
   — Привіт сонечко. — Привітався дідусь.
   — Ти гадаєш я забула твій ранішній жарт? Не надійся! — я подивилась на нього, насупивши брови. — Знай – твоя посмішка на мене не діє.
  Дідусь не переставав шкіритись на усі тридцять два. Хоча зубів уже напевне у нього стільки й не було. Дивлячись як він посміхається, і тихенько хихотить, я не втрималась і собі розсміялась.
   На нього взагалі довго не можна сердитись. Він чудовий дідусь, дуже веселий і чуйний. Хоча по його статурі не скажеш, що він м'який за характером. Його запросто можна називати вікінгом. Навіть попри свій поважний вік, дідусь залишився достатньо кремезним чоловіком. А його сиві борідка і вуса повністю завершують образ воїна. Губи майже не видно під завіскою густих вусів, але коли він посміхається одразу все змінюється. Весь цей портрет не був би завершеним без його примружених блакитних очей з лукавим вогником.
   Оглянувши невеличку кухню, я зупинила свій погляд на Лізі. Вона стояла у кутку і наминала смачненькі рогалики. Невже за цілий день вона не наїлася?! Як досі не луснула?! От ненажера. Здається у неї не шлунок, а якесь бездонне провалля.
   А бабуся все підкладає їй рогалик за рогаликом. Для бабуні немає більшої радості, як тільки когось нагодувати. Вони з Лізою створили чудовий тандем.
   Мама з дідусем сиділи за столиком і пили каву. Аромат запашної кави розповсюдився по усій кухні, змішуючись з дивовижним запахом щойно випечених рогаликів. Я втягнула носом, щоб усім цим насолодитись. Це щось неймовірне.
   Матуся швиденько встала і почала накладати на тарілку картоплю, а до неї величезний шматок відбивної. Я уважно дивилась, що вона робить, доки не зрозуміла, що все це бенкетування для мене. У мене щелепа відвисла.
   — Сідай доню їсти. Ти ж цілий день напевно нічого у роті не мала. — Сказала вона, підкладаючи ще картоплі.
   — Мамусю не треба. — Заблагала я.— Я поїла з Марком у кафе. Не бійся, я не знепритомнію від голоду. — Не встигла я договорити, як втрутилась бабуся. Вона не втрималась, щоб не вставити своїх п'ять копійок:
   — Що ви їли? Якусь напевне гидоту?! Треба було прийти до дому, я б вас нагодувала. — Забубоніла вона.
   — Ну що ти кажеш бабуню! Що ж у кафе поганого?!
   Вона у відповідь лишень невдоволено зітхнула.
   — Я дійсно добре провела час. Наїлася, нагулялася так, що тепер кисню у моїх легенях вистачить напевне ще на два тижні. Це точно. Усе чудово! — я розплилась в усмішці, від згадування про чудове побачення.
   Вся родина обернулась у напрямку коридору, коли почули як грюкнули двері. С холу почулось привітання тата. Він увійшов до кухні й сів за стіл.
   — Ну ось і добре! Не пропадати ж смачній, гарячій їжі. — Підштовхуючи до тата мою тарілку, сказала мама. І сама засміялась від того, що щойно бовкнула.
   — Розповідай! Не-гай-но! — як завжди голосно почала вимагати Ліза.
   — Не кричи, бо рогалики з рота повипадають. — Засміялась я, встаючи з-за столу. — Завтра розповім.
   — Ти знущаєшся! Це ти мені мстишся за ту розповідь про майданчик?
   Проходячи повз Лізу, я вкрала рогалик з її тарілки, і побігла до кімнати. Заскочивши на ліжко, я почала з нетерпінням чекати на свою допитливу подругу.
   Зайшовши до кімнати, Ліза, як зазвичай добряче грюкнула дверима. Вони аж захиталися. Мені здається що ще трохи і від них можна буде збирати друзки.
   — Давай, швидше розповідай, бо мені вже терпець рветься. До того ж мені вже час іти до дому. — Заблагала Ліза.
   — Добре. Слухай. — Видихнула я.
   Але тільки я відкрила рота, щоб звітувати, як вона мене перебила.
   — Що ти поїла, погуляла і все таке я вже чула. — Підкотивши очі до стелі та й махнувши рукою відрізала Ліза. — Мене це не цікавить.
   — І що ж тебе цікавить? — хмикнула я.
   — Найголовніше! Він тебе поцілував?
   — І так, і ні. Залежно від того, про який саме поцілунок йдеться.
   — Що означає: «який саме» — у подиві розвела руки Ліза.
   — Він міцно обійняв мене і поцілував у чоло.
   — У чоло?! — вона аж рота відкрила. Її широко відкриті очі, ледь не випали з орбіт.