Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

- Мама в реанімації, це все що сказав Антон. – зі сльозами на очах відповідаю на німе питання в очах Артема.

- Він більше нічого не сказав? - питає, тісно притискаючи до себе й погладжуючи заспокійливими рухами по спині.

- Ні.

Артем залишає мене на дивані, деякий час щось робить на кухні, а потім приносить чай.

- Пий поки що. Зараз поїдемо до твоєї мами.

З вдячністю беру у руки чашку, роблю перший ковток. Відчуваю себе спустошеною, розгубленою. Просто тупа біль пульсуючи розливається у грудях від переживань та багатьох різних думок. Що з нею сталося? Чому вона в реанімації? Можливо потрапила в ДТП? І чому Антон мені нічого не сказав?

Артем сидить поряд тримаючи у руках телефон постійно кидаючи у мій бік погляди, немов боїться, що зроблю щось нерозумне, небезпечне, ніби золи я можу нашкодити сама собі. Набирає чийсь номер, чекає пару секунд, коли я чую голос Антона на другому проводі.

- Так. голос мого батька стомлений та глухий.

- В якій лікарні, тато? - Тон Артема дзвінкий та напружений.

Як заціпеніла, з відчуттям, що це відбувається не зі мною чекаю на новини від Артема, щоб одразу поїхати туди. Для мене це вже все занадто. Здається, що з появою у моєму житті чоловіків із прізвищем Бойко, воно розпадається на шматки: мілкі, крихкі, які вже ніколи не скласти до купи. Спочатку знущання, ненависть, потім новий батько, завод, втеча та дикий страх, а тепер мама. Відчуття, що ця сім'я магнітом притягує щось погане, темне та негативне. Складається враження, що це доля насміхається наді мною із мамою, зіштовхнувши нас з двома однаковими чоловіками, так схожими один на одного, але не рідними. Можливо це випробування? Можливо я маю щось зрозуміти? Але що?!

- Ліра. - Голос Бойко проникає в мої думки витягуючи мене із роздумів. - Поїхали. Я вже викликав таксі.

- Добре. Дякую.

- Це найменше, що я можу для тебе зробити....- прочищає горло - після вчорашнього й не тільки.

Просто киваю головою у відповідь. Зараз мені важко взагалі про будь-що розмовляти чи навіть думати. Зараз я хочу побачити маму, переконатись, що причина чому вона в реанімації не серйозна і це все лікується при належному догляді.

Через пів години заходимо в хол лікарні. Запах медикаментів одразу вдаряє в ніс. Ніколи не любила його. Це та ж сама лікарня, де була я декілька місяців назад, коли Артем мене збив. Чомусь спогади про це обрушуються на мене варто переступити поріг. Андрій Михайлович, той самий лікар зустрічає нас на першому поверсі. Він нічого не каже, крім " Йдемо за мною ". Його тон стомлений та виглядає сірим на фоні того, яким він був влітку зі мною. Ноги підкошуються від передчуття поганих новин. Серце калатає мов хоче вискочити із грудей через те, що йому просто вже набридло бути на грані поганого та ще гіршого. Артем бачить мій стан. Простягає руку та підтримує за талію, поки йдемо білими коридорами, проходячи безліч пластикових дверей. Він також мовчить, тільки деколи стривожено дивиться в мій бік, а потім переводить погляд уперед, роблячи дірку у спині лікаря.

Нарешті нас приводять у простору, світлу палату. Антон сидить схилившись над ліжком, тримаючи маму за руку, поки вона... Стогін болі виривається з мене. Вона лежить із різними трубками на обличчі та руках. Лікарняне обладнання нав'язливо пищить, викликаючи у мене внутрішню відразу. Андрій Михайлович нас залишає, тихо прикриваючи двері палати. Антон встає мені назустріч, здивовано переводячи погляд з мене на Артема, але бачу, що вирішує залишити це на потім.

- Артем, - підходить до нас, обіймає сина, - Ліро - потім обіймає мене, - радий вас тут бачити...разом.

- Що сталось? - Питаю й займаю місце де тільки що сидів батько.

- Вчора ми вирішили поїхати за місто, подивитись на нічні вогні. Ти ж все одно була у Лізи, хоча я вже в цьому не впевнений. Повертаючись додому під ранок ми потрапили в ДТП. Машина виїхала нам на зустріч порушивши всі правила дорожнього руху. Удар прийшовся у бік пасажирського сидіння. Не знаю, донечко, як так, що я цілий. Це так неправильно. - Важко зітхає та встає поряд зі мною, поки Артем підпирає спиною стіну.

- А той водій, що? - Питаю.

- Помер на місці.

- Зрозуміло.

- Мені так шкода. Як би я знав....Я б ніколи не поїхав...

- Ти не міг знати, Антон. - Відповідаю.

- Що кажуть лікарі? - Подає голос Артем.

Батько повертається до нього зі слізьми на очах. Він нічого не каже, тільки хитає головою і мені все зрозуміло : прогнози невтішні. Беру маму за руку та й тихо плачу. Не можу себе ніяк стримати. Біль роз'їдає з середини, топить мене в собі. Здається, що я захльостуюсь ним. Він переповнює, виливається через край.Боже, за що??? Чому??

Відчуваю запах свіжості та осіннього листя поряд та одразу якось стає спокійніше. Артем кладе руки мені на плечі й просто мовчить. Тут і не потрібні слова. Важко щось сказати втішне, коли ти знаєш, що вже нічого не зміниться, що вже не буде так, як було.

Двері у палату відчиняються впускаючи холодне повітря із коридору. Андрій Михайлович проходить до нас, встає з іншого боку від мами й каже:

- Хочу сказати - одразу починає - що шансів на життя майже немає. Ми штучно, за допомогою ліків підтримуємо її, але думаю потрібно готуватись до гіршого.

Гіркі сльози розчарування одразу ж починають текти по обличчю. Я навіть не контролюю це, але хіба взагалі повинна?

Бойко сильніше стискає мої плечі, нахиляється ближче до мене й каже:

- Хочеш ми всі вийдемо і ти побудеш з нею?

Повертаю до нього голову уважно роздивляючись відчай в очах, напевно такий же як і у мене.

- Ні. Не хочу. Побудьте тут двоє. - Шепочу.

Лікар ще деякий час перемовляється з Антоном відійшовши до вікна. Спостерігаю за ними: голова батька опущена донизу, руки у кишенях штанів. Артем весь цей час не відпускає мене, поки я стискаю мамину руку. До вуха долітають деякі слова :

"- Антон, ми намагаємось, зрозумій, та шансів немає. - Говорить Андрій Михайлович".

" - Ти ж один із найкращих лікарів, невже неможна нічого зробити?... Боже... Я тільки її знайшов. "

" - Я не можу тобі дати надію. Це буде чудо, якщо Марія залишиться живою ".

Після цього лікар виходить з палати, кинувши на останок, що ще годину ми можемо побути, а потім нам потрібно буде піти.

Троє сидимо біля мами. Антон з іншого боку, так само як і я, тискає її долоню. Артем теж не зрушив з місця залишаючись позаду мене. Година проходить у повній тиші. Чути тільки, як цокає годинник.

- Потрібно йти Ліро. - Каже Антон й встає зі свого місця.

Підходить до мене, знову повторюючи ті самі слова. Повільно підіймаюсь. Відчуття ніби я знову за кимось спостерігаю, ніби це не я годину просиділа біля блідої мами, яка обвита трубками, а поряд монітор екрану показуючи слабкий стук серця.

Разом йдемо до виходу з лікарні. Антон веде нас до свого авто, але я бачу, як губиться Артем. Він не знає, що робити, їхати з нами додому чи залишити мене і тата. Але батько повертається біля пасажирських дверей, дивиться на Артема та на мене.

- Ти ж їдеш з нами? Так ?

Артем зітхає якось з полегшенням. Троє сідаємо в авто: Антон на місце водія, ми позаду.

Приїхавши додому заходжу у квартиру з відчуттям, що я тут була тисячу років назад. Яскраве та світле приміщення пахне мамою та її сміхом. Немов у тумані йду до себе в кімнату, помічаючи на собі погляд чоловіків. Артем йде за мною, тихо прикриває двері, поки я вмощуюсь на ліжку. Зачинивши їх лягає поряд, кладе мою голову собі на плече та й тихо щось наспівуючи гладить по спині.

Чи знаєш ти, як сильно душу б'є безжальний дощ?

Так ніби він завжди чекав лише мене.
А як болить зимовий спокій нашого вікна,
Ніжно пастельний, як твій улюблений Моне.

Така як ти
буває раз на все життя
і то із неба.
Така як ти
Один лиш раз на все життя
не вистачає каяття,
коли без тебе я...

(с) Океан Ельзи - Така як ти

Не помічаю, як засинаю під знайомий мотив. Присутність Артема заспокоює та втихомирює мій біль. Він не зникає, але стає трішки слабшим.

* * *

Вночі прокидаюсь від відчуття холоду та відчаю. Помічаю, що Артема поряд немає. Обводжу язиком сухі губи. в горлі пересохло від німих сліз, тому встаю з ліжка та відправляюсь на кухню попити води. Виходжу в коридор і чую голоси : Артем та Антон розмовляють на кухні. Тишком ступаю по підлозі, підходжу до кухні та прислухаюсь.

- Що у вас із Лірою? - Тон Антона втомлений, але ріже без леза.

- Тобі то що, не розумію. - Відповідає Артем.

- Син, як би не було, я тебе виховав та виростив. Ти для мене все одно рідний, залиш думки про помсту Лірі, будь ласка.

Деякий час на кухні стоїть мовчання.

- Я не збираюсь більше псувати життя твоїй доньці. Вона занадто багато для мене означає.

Від почутого починають труситись ноги. Коли він говорив, щось подібне цьому мені, це одне, але коли він говорить це Антону - це зовсім інше.

- Що ти маєш на увазі? - Голос батька стає стривоженим.

- Що я не хочу бути її другом чи ще щось.

- Чи ще щось? Ким ти хочеш для неї бути? Братом?

- Ні. - Чую в тоні Артема посмішку. - Я їй не брат. Вже навіть не важливо чий ти тато, ми з нею від різних батьків.

- Я знаю. Але все-таки ким?

Мовчання після цього питання затягується, коли несподівано лунає дзвінок телефону. Ковтаю слину прислухуючись ще уважніше. Слів не чути, тільки сопіння й схлипування. Потім чую, як, напевно Антон, натискає відбій на телефоні й починає стогнати та хрипіти.

- Вона померла? - Глухий голос Артема лунає віддалено, хоч я стою майже поряд.

- Так. - Відповідає Антон плачучи.

Не помічаю, як падаю на підлогу. Не помічаю здивований погляд Артема поряд. Все про що можу думати це - мама!!!! Моя рідна, найкраща, кохана мама померла. Крик, повний відчаю, болі виривається з грудей. Гірка ненависть клекоче всередині мене! Не розумію, як опиняюсь на кухні й хапаю потрапивши під гарячу руку склянку із водою. З силою кидаю її у вікно. Склянка розбивається вщент, розсипаючись мілкими уламками скла по плиточній підлозі. Кричу. Відчуваю, як серце і душа розривається від болю, як всередині мене з'являється величезна чорна діра смутку, гніву, страху, самотності.

- Це ти винний!! - Кричу до Антона, який мовчки спостерігає за істерикою. - Ти!!! Чому вона, а не ти??? Боже....

Схлипуючи осідаю на підлогу. Сльози вмить висихають, залишивши після себе лише вологі цівки на щоках. Хриплю від голосного крику. Артем сідає поряд й протягує склянку із водою. Не дивлячись на нього беру та випиваю повністю, а потім говорю:

- Це все ви винні! Ваша сім'я. Як би не ви, не було б нічого цього. Вона була б жива - переводжу погляд з Антона на Артема - і я не потрапила б у те, у що не повинна була. Ви двоє, ви руйнуєте все навколо себе тому що вам хочеться. Ти - тикаю пальцем у тата - зруйнував не тільки моє життя, ти зруйнував його життя!! - вказую на Артема. - А ти... - дивлюсь на широко відчинені очі Бойко - ти настільки пихатий та самовпевнений, настільки зациклений на собі, що навіть ні разу не подумав що можу відчувати я!

Захоплена гнівом від голови до п'ят вилітаю з кухні в кімнату. Залишившись наодинці вмикаю музику й просто дивлюсь у стелю розмитим поглядом.