Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Наступні дні навчання проходять більш приємно. Студенти так само дивуються нашій появі з Артемом рука в руці, але тепер зі мною спілкуються. сміються й питають як справи. Що я при цьому відчуваю? Огиду. Бридко від того, що не так давно вони пліткували про мене, вигадували неймовірні історії та рахували повією. Але, як тільки Артем показав своє хороше відношення в мою адресу, як і вони почали підлабузнюватися. Це неймовірно дратує. Ділюсь з Лізою цими думками. Вона каже просто не звертати увагу. Люди завжди носять маски й підлаштовуються під когось сильнішого за них, тому не має потреби ображатись на недалеких. Вирішую послухатись поради подруги й просто не акцентувати увагу на цьому. Зараз є багато інших справ, які потребують ясного розуму: навчання.

Викладачі пішли назустріч й надавали матеріалу для лекцій, самостійних робіт, запропонували принести реферати на теми предметів, щоб заробити добру оцінку, за що їм дуже дякую. Так що вечори цього тижня проходять за підручниками й інтернетом. Артема залучити до навчання не виходить. Кожний день, після пар, відвізши мене додому він кудись їде, але куди саме, дізнатись не вдається, тому що тримає це в таємниці.

Вечеряю у компанії Антона. Тепер по приходу додому його рука не тягнеться до віскі й іншого алкоголю. Він нічого не каже, але бачу, що моя підтримка пішла йому на користь. Якби я знала зробила б це раніше.

Після вечері ми з татом сидимо у вітальні й він розповідає історії зі свого життя. Більшість з них про маму та їх відносини, про те, як спочатку вона не хотіла спілкуватись з ним, йти на побачення і як йому все-таки вдається її переконати.

У п'ятницю, коли Антон вже давно спить, а Артем ще не повернувся, відчуваю себе розумово виснаженою. Подумки радію, що завтра субота, а значить вихідний. Можна поспати до обіду і дати собі відпочити від безкінечного вихру інформації. До мого дива, за місяць моєї відсутності я пропустила більше письмових лекцій, аніж усних. З філософії тим паче. Одна пара мінімум десять сторінок " про все і нічого".

Замислившись не одразу чую, що дзвонить мобільний. Дивлюсь на дисплей: невідомий номер. Одразу ж всередині мене з'являється страх, що це Фрол.

- Так. - Тихо відповідаю.

- Привіт дівчинко. Пам'ятаєш мене? - В'язкий тягучий страх розповзається по нутрощах. Фрол. Він знайшов мене.

- Хто це? - Вирішую грати в дурненьку.

Фрол хмикає, а далі каже:

- Якщо ти хочеш, щоб твій Артем вийшов з мого клубу живий, то приїжджай й забери його. - Голос Фрола тихий та хитрий.

- А що він там робить? - Сухо запитую.

- Намагається відкупитись кимось іншим, а не тобою.

На задньому фоні чую дикий чоловічий сміх.

- І ким же? - Боже, не знаю де в мене взялось стільки відваги, щоб отак зараз з ним розмовляти.

- Хмм.... Собою. Я обіцяв подумати, але розумієш... Не всім сподобалось, що наша гра завершилась нічим, а точніше вашою втечею, тому Бой трішки... Нуууу.... знаєш як це буває, коли чоловіки починають сперечатись між собою. Його обличчя трішки понівечене.

- Кажи адресу.

- Клуб " Інферно". Якщо будеш на таксі, то водій адресу знає.

- Добре. Скоро буду.

Кладу телефон на стіл й починаю ходити по кімнаті у роздумах. Мені мало віриться, що Фрол нас відпустить, коли я приїду. Скоріше за все це було спеціально продумано. Але я не настільки дурна, щоб вірити у це. Я розумію, що Артем скоріше за все побитий, і можливо він справді поїхав відкупитись собою заради мене, але не можу просто прийти сама в лапи монстра.

Рішення приходить само собою.

Тихо йду у спальню Антона. До мого дива, коли відчиняю двері у його кімнату, він не спить, перемикає канали на телевізорі. Неяскраве світло від екрана віддзеркалюється у шафі.

- Ти не спиш? - Тихенько запитую, сідаючи поряд.

- Ні. Не спиться. Що сталось?

Деякий час мовчу, не знаючи чи варто все розповідати Антону і чи справді його зв'язки допоможуть прикрити клуб Фрола та забрати Артема додому цілим та неушкодженим, але іншого виходу просто не має.

- Я маю дещо тобі розповісти. І впевнена.... тобі це не сподобається.

Антон робить тихіше телевізор й сідає, спершись на стіну біля ліжка.

- Кажи.

- Коли Артем дізнався...правду, то ти ж знаєш, що він пішов....не знаю, як сказати...

- Запивати горе. Знаю. Я намагався не спускати з нього очей.

- В якому сенсі? - дивуюсь.

- Ну, компанія приватної охорони спостерігала й охороняла його.

- Тоді ти повинний знати чим він займався...

- Якщо ти про ігровий клуб, то знаю.

Недовірливо хмурюсь. Він що знає про все?ВСЕ? Тоді чому нічого не робить?!

- І ти знаєш, що Артем програв ... мене?

- ЩО??!

- В клубі " Інферно".

- Зачекай Ліро. Тепер спочатку. Я знаю, що він грав, пив, так....Але я не розумію...

Ковтаю слину у горлі й сідаю повністю на ліжко піджав під себе ноги.

- Вони грали ще в одному залі. І коли хтось програвав, в оплату йшла дівчина за якою всі починали полювати. Програвший дзвонив потенційній жертві, говорив куди їй приїхати, але сам не приймав участі. Інші полювали на неї.Що робили потім - не знаю. Дівчину передавали Фролу, головному у цьому клубі.

Після того, як перестаю говорити в кімнаті стає занадто тихо. Так, що відчуваю як дзвенить у вухах.

- І він запропонував тебе? - Тихо запитує.

- Так. І я приїхала. Я не знала. Думала, що він хоче просто поговорити.

- Боже... коли?

- В ту ніч коли ви потрапили в аварію. Але це все зараз не важливо. Тато... Важливо те, що він намагається все виправити.

Між нами висне німа пауза. Я чекаю поки шок зійде з обличчя Антона, щоб говорити далі. Коли ж це відбувається, продовжую:

- Тоді ми втекли, після цього Артем зрозумів, що те, що там відбувається - не правильно. І я вірю, що він, коли просив вибачення, робив це щиро. Він сказав мені не переживати, що все вирішиться, що не дасть мене образити, але.... Антон, він поїхав і наскільки я розумію з дзвінка Фрола, запропонував себе замість мене.

Антон встає з ліжка й починає ходити зі сторони в сторону стискаючи у руках телефон. Його й так бліде обличчя стає ще білішим.

- Дітки, дітки - буркоче собі під носа.

- Антон, я думаю потрібно звернутись у поліцію. Я казала Артему, але він відповів, що поліція нічого не зробить.

Тато зупиняється й з хвилину мовчки сканує мене нахмуривши обличчя.

- Артему поліція і на допомогла б. - Голос стає дзвінким від злості. - Ігровий клуб не являється незаконним. Якщо у вашого Фрола усе в порядку з документами, а також підкуплений поліцай, то ми нічого не зробимо. Це все буде відбуватись не один день, щоб розворушити гніздо, але я так розумію, що мій син у біді, так? Інакше ти б не розповіла мені всього.

- Так. Я пообіцяла Фролу, що скоро приїду....за Артемом. Але розумію, що це пастка. Він так просто вже нас не відпустить.

Антон набирає чийсь номер. В нічній тиші, крім мигтіння екрану від телевізора чую протяжні гудки.

- Казимир, привіт. Вибач, що так пізно, але мені потрібна допомога. Твої хлопці вільні? Все розповім при зустрічі. Можна зараз під'їхати? Добре. Через хвилин десять буду в тебе.

Антон кладе трубку й каже:

- Вдягайся.

Два рази повторювати не потрібно. За хвилину я вже стою у коридорі натягуючи зимові черевики. Волосся розпущене, але сховане під в'язаною шапкою.

- Поїхали.

Через п'ятнадцять хвилин виходимо з авто Антона біля нового багатоповерхового будинку. Маленькі сніжинки кружляють у повітрі плавно спускаючись на землю. Темне, важке небо, нависає над нами з ватними хмарами, скрізь які намагається пробитись місячне сяйво.

Швидко підіймаємось на ліфті на одинадцятий поверх. Через хвилину ми вже у квартирі невідомого мені раніше двоюрідного брата Антона. Я навіть не знала, що він у нього є. В авто тато розповів, що вони дуже близькі, і я просто не пам'ятаю Казимира на похоронах мами, але він був. У нього є своя приватна фірма з "лоботрясами", як він виразився, які витрушують душу з тих хто попросить, але через те, що така силова структура є незаконною, то прикриття у них - охорона об'єктів та людей.

- Що сталося? - Казимир мовчки киває мені й проводить нас до вітальні.

- Сталося, що Артем вліз у неприємності і я не можу зрозуміти як, адже твої хлопці мали бути з ним кожної хвилини, навіть секунди й не спускати з нього очей.

Брат тата важко зітхає й сідає на шкіряний диван.

- Вони й були. Давай без нервів. Я слухаю.

- Інферно. Чув про такий клуб?

- Чув. Твій син там частенько був судячи з того, що розповідали хлопці.

- Він зараз там. Там ставки життя людей, звісно ж це за закритими дверима, так це просто клуб. Сам знаєш поліція нічого не зробить, а твої хлопці можуть. Ніхто не зможе їх відстежити. Артем поставив на життя Ліри, а потім вирішив обміняти на своє. Це якщо коротко. Потрібно його витягнути звідти.

Казимир знову важко зітхає.

- Що не зробиш для похресника, так Антон? Ти ж знаєш, що я люблю його більше ніж тебе. Звісно ми його витягнемо. - Чоловік кидає неприязливий погляд на мене, з чого я розумію, що не подобаюсь йому занадто сильно, судячи зі скривленого обличчя.

- Головний того клубу подзвонив до мене, сказав щоб я приїхала....- говорю. - Можливо потрібно, щоб спочатку приїхала я, а ваші хлопці стежили за всім і в потрібний час зашли у середину?

- Ліро. Ні! Ти не підеш туди. - Антон встає й бере з рук склянку з віскі.

- Але....

- Зачекай Антон. Ліра має рацію. Так ми прикриємо клуб назавжди. Приліпимо їй диктофон або пісдлухуючий пристрій, у мене він є, і запишемо все. А потім цьому недоумку вже не відмазатись. У мене зв'язки не тільки у прокуратурі, ти ж знаєш. Тим більше вона буде під наглядом нас і моїх хлопців.

- Ні...Я не можу втратити своїх дітей. Це...

- Розумію. - Казимир кладе руку на плече Антона. - Але так ми вб'ємо одразу двох зайців і ти будеш спокійно спати знаючи, що ніхто не прийде вночі за твоїми дітьми.

- Тату, це не обговорюється. Я згідна з.... Казимиром.

План доволі простий і я знаю, що з мене очей не спустять, що на мені жучок, але ноги все рівно підкошуються від страху. Під'їжджаю до " Інферно " на таксі й оплативши стою перед дверима, що ведуть у середину.

Двоповерхова споруда з чорної цегли. Пластикові вікна закриті важкими шторами. Навіть на вулицю чути відлуння музики й людських голосів. Клуб знаходиться за містом, в гущі лісу, до якого веде схована від людей дорога. Навкруги ні душі. Ні одного ліхтаря. Взагалі нічого крім голих дерев.

- Ліро, все добре? - Питається у вусі тато.

- Так. Я заходжу.

- Будь обережна.

Не відповівши заходжу всередину. Спочатку від густого диму нічого не бачу крім яскравих мигтінь світла: червоний, синій, зелений. А потім починаю розрізняти силуети людей сидячих за столами з картами в руках. Між ними ходять офіціанти розносячи спиртні напої, змінюючи попільнички.

В неяскравому світлі мене спочатку ніхто не бачить, тому я йду вперед не знімаючи пальто.

- Куди? - питає високий чоловік у формі охоронця.

- До Фрола. - Важко ковтаючи відповідаю, намагаючись перекричати музику.

Охоронець киває й вказує мені у протилежному напрямку на коридор закритий за дверима. Мовчки йду туди опустивши голову. Шапку доводиться зняти, тому що від спеки й спертого повітря стає невимовно душно.

Заходжу у коридор, де приглушене світло ховає на мій погляд у тінях стін якісь жахи. Червоний килим глушить мої кроки. Доходжу до кінця й відчиняю двері.

Напевно це кабінет Фрола, тому що він сидить посередині кімнати за важким дубовим столом відкинувшись на спинку крісла. Стіни з червоного дерева завішані різними трофеями з полювання на звірів. Поряд стоять шафи із книгами. На столі лежить недопалок з якого ще тонкою цівкою підіймається дим.

- Щось ти довго. Що з твоїм волоссям?? - єхидний голос Фрола чомусь одразу дратує.

- Я приїхала. Де Артем? - Питаю, не стримавшись. По плану я маю вивести його на розмову про незаконні ігри й полювання на людей.