Доля чи випадковість? - Стефанія Лін
Біжу зі всієї сили, озираюсь назад відраховуючи кожну секунду фори. Добігаю до старих, іржавих , металевих воріт заводу. Б’ю ногою по ним, від чого вони із занадто голосним звуком відчиняються усередину. Долю секунди сканую місцевість. Великий двір завалений усіляким металобрухтом. Дерева схожі на лапи монстрів, які простягають їх до мене, відкидаючи тінь у місячному сяйві. Трохи далі перед очима виростає сам завод. Бетонні стіни, старі дерев’яні вікна, які майже всюди без скла. Виглядають вони немов страшні чорні діри, які затягнуть у свою бездонну темінь. Стривожено озираюсь й біжу вперед квапливо намагаюсь знайти вхід. Але все, що впадати в очі, це гвинтові, залізні сходи до самого даху.
Поспіхом майже лечу до них, коли поряд зі сходами бачу непомітні двері. Відчиняю й заходжу всередину. Одразу ж морщусь від неприємного запаху. Затискаю ніс рукою та повільно йду вперед.
Боже, навіщо взагалі побігла сюди? Чому не оббігла далі паркан й не викликала таксі?
Паніка. Ось, що штовхає нас на необдумані вчинки.
Мій мозок просто настільки був здивований тим, що відбувається, що навіть не подумав не зупинятись біля воріт. А потрібно було.
Через декілька кроків підковзуюсь на чомусь слизькому й падаю на спину. Вдаряюсь головою об цементну підлогу. Шиплю сама до себе від відчаю та паніки, яка стискає груди. А потім чую гомін чоловічих голосів. І найчіткіший голос Артема.
- Бой, - інший чоловічий голос сміється, - а дівчина справді дуже гарна. Тобі не шкода нею ділитись?
Артем деякий час мовчить, а потім відповідає:
- Ні.
Закриваю долонею рота, щоб не скрикнути від гіркоти моїх почуттів.
Чи зможу я вибратись із заводу цілою та неушкодженою?
