Доля чи випадковість? - Стефанія Лін

Якомога тихіше підіймаюсь на ноги. В півтемряві не видно на чому я посковзнулась, але ця субстанція в’язка й смердюча. Дивлячись донизу роблю перші кроки уперед. Головне не видати себе якимось звуком, але впевнена, тут є повно кинутих напризволяще речей, які тільки чекають якби голосніше видати моє місце знаходження.

Голоси незнайомців у компанії Артема віддаляються і я полегшено зітхаю. Надія спалахує всередині мене немов полум’я. Можливо, якщо я вийду назад на двір й тихо прошмигну в нічній темряві, у мене буде шанс врятуватись від невідомого? Який шанс на те, що всі вже увійшли до старого приміщення й шукають усередині? Їх тільки четверо, навряд чи вони залишили когось чатувати біля виходу. Принаймні я на це сподіваюсь, тому що іншого варіанту для себе не бачу.

Безглуздо занурюватись всередину заводу, блукати по невідомому коридору в надії вийти з якогось іншого виходу.

Голосний звук скляної пляшки розриває тишу недалеко від мене. Це погано. Дуже-дуже погано.

Завмираю на місці намагаючись поглядом відшукати якийсь закуток. Мені потрібно сховатись.

- Я знаю ти десь тут! – Чоловічий грубий голос звучить ехом відбиваючись від старих стін.

Серце починає битись із подвоєною швидкістю від почутого. Здається ніби кожний стукіт чути на багато кілометрів від мене. Паніка димкою заслоняє очі й розум. Думки метушаться в голові, як божевільні не знаючи, яке прийняти рішення.

Потрібно обрати, що робити. Бігти всередину заводу чи ризикнути ( хоча заглиблюватись в незнайоме приміщення теж неабиякий ризик )?...Верчу головою в різні боки, коли ще один звук проноситься майже поряд зі мною Щось велике, важке та металеве зі дзвоном падає на цементну підлогу. Здригаюсь й відкинувши всі думки біжу вперед, всередину заводу, який, мабуть, принесе мені тільки біль і страждання.

Руками розмахую попереду себе, надіючись, що це допоможе не зіштовхнутись із чимось невідомим : наприклад залізною палкою, яка проткне мене, розірвавши тіло на шматки.

Волосся, як скажене лізе в очі не даючи роздивитись коридор. Але все ж таки помічаю у світлі місяця, який неяскраво світить скрізь чорну діру – вікно, що на стінах шматками висить облуплена фарба з грибком. Запах цвілі й смерті, можливо щурів ріже нюх.

Черевики чвакають у чомусь в’язкому та липкому й мимоволі я боюсь, що взагалі залишусь боса. Огида від усього, що оточує мене росте із кожною хвилиною.

Завертаю вліво, не впоравшись із власною швидкістю, вдаряюсь об стіну. Стикаю зуби від болю, що немов блискавка стріляє всередині спини. Задихано озираюсь, але нічого не видно. Що робити далі? Куди бігти? Що буде якщо зажену себе в глухий кут?

Голосний звук кроків, що підступають ближче лякає до нестями. Серце несамовито б'ється у грудях. Страх розповзається павутинням по тілу затуманюючи розум.

Обертаюсь обличчям до коридору й біжу далі. Ніби сп'яніла на кожному повороті в якийсь бік вдаряюсь об шершаві стіни. Фарба шматками чіпляється до кашемірового пальто.

Несподівано двері поряд, які я в темряві навіть не помітила, відчиняються й хтось хапає мене за комір затягуючи усередину. Скрикую, але холодна рука затуляє рота й носа не даючи зробити подих.

- Попалась! – Голос впізнаю одразу. Фрол. Тривога молотком товче в голові.

У нього є пістолет!

Легені печуть від нестачі кисню, але Фрола здається це не хвилює. Обертає мене до себе обличчям й штовхає у груди. Відлітаю назад, боляче вдаряюсь в стіну й сповзаю, як мішок на підлогу. Стогін мимоволі виривається з грудей.

- За що?... – Хриплю не своїм голосом.

Фрол повільно підходить до мене й присідає навпроти.

- Гра. Це просто гра, дівчинко. Скажеш дякую Бою. Якби не він, на твоєму місці була б інша.

Мовчу. Відвернувши голову оглядаю кімнату ніби це може мені чимось допомогти. Два поламаних стільці, стіл догори ніжками, дві тумби з розкиданими по ньому папером. Вікно з ще стоячими в дерев'яній рамі уламками скла. Й повно різноманітного сміття: скляні пляшки, обгортки від чипсів та ще чогось. Ось і все. Це мені нічим не допоможе.

- Не розумію, що це за гра така.

Думки про Артема відкидаю на задній план, тому що й так знаю: з його боку це помста. Все чого він хоче – знищити мене.

- Я тобі поясню, але пізніше. Зараз ти мій трофей.

Встає на одне коліно й торкається підборіддя. Смикаюсь від огиди та ненависті.

- Ні люба… Так не піде. Ти не повинна поводити себе ніби я тобі гидкий. Ти повинна дивитись мені прямо в очі виказуючи захоплення й обожнювання. Зрозуміла?

Дістає пістолет й дуло прикладає до впадини між грудьми. Я навіть не помітила коли пальто стало розстебнутим.
Киваю головою опустивши очі донизу. Тремчу від кінчиків пальців ніг до голови. Жах роз'їдає мене з середини.

Двері відчиняються й рука Фрола напружується. Однією він стискає пістолет, іншою тримає моє зап'ястя.

- Бой… Ти вчасно. – Фрол зухвало посміхається. – Я вже її спіймав.

Артем рішучими кроками заходить до кімнати концентруючи свою увагу на мені. Дивлюсь на нього й несподівано відчуваю як сльози течуть по обличчю. Фрол це помічає й цокає язиком:

- Ну-ну, дівчинко… Ти що? Чому плачеш? Боїшся його?

Схлипую. Не знаю, що ще відчуваю крім страху при погляді на Бойко. Ненависть? Розчарування? Відразу? Надію, що поможе? Напевно все відразу.

Фрол проводить тильною стороною долоні по щоці, розтираючи сльози. Уважно вдивляється в мої тремтячі губи й знову посміхається. Артем підходить ближче та встає позаду свого друга, складає руки на грудях й дивиться серйозним поглядом на мене. Майже впевнена, хоча через темряву важко сказати, що бачу в його очах біль змішаний із гнівом. Не знаю до кого ці почуття мають відношення, але надія, що він якось допоможе з'являється у мені. Скоріше за все це не правильно – вірити у це. Скоріше за все, це моя уява. Але я не можу інакше.

Фрол встає на ноги тримаючи мене під прицілом.

- Бой, - протягує йому пістолет – тримай. Ти подивишся, а я пограюсь.

Одразу ж розумію про що говорить цей недоумок. Його похітливий погляд вже гуляє по моєму тілу не прикритому пальті. Згадую, що під ним тільки тонка майка й усе.

Артем стиснувши губи в одну лінію протягує руку, щоб взяти пістолет, але в наступну секунду одним ударом ноги вибиває його із рук Фрола.

- Думаю досить. – Його голос, холодний та якийсь надломлений лунає на всю кімнату.

Фрол здивовано дивиться на нього й починає сміятись немов скажений.

- Так і знав. Борг є борг. Не важливо як ти його віддаєш, але віддати потрібно.

- Віддам, та не таким чином.

- Ні… Саме таким. Гроші мене не цікавлять, ти є знаєш.

- Знаю.

Борг??! Боже, у що він вліз?

- Тоді ти повинен здогадатись, що іншу оплату я не прийму.

- Мені все одно. Я її забираю.

Переводжу здивований погляд з Фрола на Артема й назад. Думки вирують в голові й ніяк не можуть зібратись до купи. Про що вони в біса говорять? Які це ще борги платять таким чином??!

Артем підходить до мене й простягає руку. З секунду дивлюся йому на обличчя в нерішучості, але все-таки хапаюсь за його долоню немов це рятівний жилет. Підіймаюсь на ноги й виглядаю на Фрола з-за спини Артема.

- Ти думаєш зможеш піти звідси разом із нею? – Голос хлопця змінюється на низький та гидкий. – Так не буде.

А потім Фрол б`є кулаком Артему прямо в обличчя. Скрикую від несподіваності й беру його за руку, поки він похитуючись намагається знайти рівновагу. У відповідь стискує мою долоню сильніше силуючись підбадьорити мене.

Недоумок б`є ще раз, сильніше, й Артем відштовхує мене вбік. Вирівнюється завдає удару у відповідь. З диким криком Фрол летить на нього кидаючи його на підлогу й сідає зверху. Артем викручується немов дзиґа й опиняється зверху, тримає його за руки й нахиляється до вух хлопця.

- Ми зараз підемо звідси, а ти нічого не зробиш. Борг я виплачу, але не так. Ти зрозумів?

Фрол нахабно всміхається й відповідає:

-Нікуди ти не підеш. І вона також. Вона оплата. Це моє останнє слово, Бой.

Скидає Артема з себе й починає копати ногами. Мій крик повний жаху проноситься по кімнаті. Поглядом знаходжу пістолет й беру його до рук.

- Зупинись.

На диво Фрол зупиняється. Повільно обертається й дивиться на мої тремтячі руки, які міцно стискають холодний метал.

- Стріляй. – Розкидує руки в боки. – Стріляй дівчинко, тому що якщо не вистрілиш, ти звідси ніколи не вийдеш.

Краєм ока бачу, як Бойко встає й підходить до мене. Обхоплює мої руки своїми й забирає зброю.

- На рахунок три вибігаєш з кімнати. Я за тобою. Зрозуміла?

Киваю головою, немов заворожена спостерігаючи, як цівки крові стікають з рота Артема.

- Один. – Каже він. – Два. – Дивиться на мене поглядом повним каяття. – Три. Біжи.

Вибігаю з кімнати й чую постріл, а потім неймовірну тишу.