Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Він плакав тому, — розповідала Барбі, — бо Хантер напав на нього.
— Хантер?
— Хантер — це теж пес, — підказувала Люсі. — Здоровенний доберман. Ну чи ротвейлер... я на такому не розуміюся. Коротше, здоровецьке одоробло. Навіть страшно глянути в його бік.
— І Джеку було боляче?
— Джек сильно плакав, — продовжила Барбі. — Він голосно скиглив, але не зізнавався. Не казав, що йому боляче. Як і ти...
— А як же ти зрозуміла, що Джека образив саме Хантер? — ставив я безглузді запитання, аби почути цей голосок. Ще разочок, ще хвилинку... бодай мить...
— У нього було вухо у крові. В Джека була кров, як у тебе... А я знала, що Хантер не любить Джека. І...
— Та вони завжди гризуться, — махала руками Люсі. — Що не день, то шерсть летить... Вони мені троянди затоптали своїми безперервними боями... Вже й поліцію викликала, і службу по тваринах...
— Він плакав, — повторила Барбара, ніби ми розмовляли про щось по-справжньому важливе. Від чого залежало все наше майбутнє життя. — І тоді я взяла велику палку, пішла до сусідів, — дивувала мене власна донька, — і надерла Хантерові зад.
Після цього я ніби зрозумів... чомусь я почав твердо вірити, що це реальність. І Барбара точно моя дочка. Я у дитинстві був таким же полохливим і обережним... Але коли йшлося про захист моїх близьких — я йшов до кінця, не озираючись назад.
— Як шкода... — погладив я її по волоссю. — Як шкода, що мама цього не чує... Їй би сподобалося. Якби вона дізналася, яка ти смілива дівчинка... Ти дуже смілива, Барбаро. Я тобою пишаюся, доню.
Але тут я почув голос, який ніколи не сплутаю з іншими. І це була не Люсі.
— Тут вона у тебе вдалась, Максе... Уся в тебе.
Епілог
(Очима Лисеняти)
Я все життя тікала від самої себе, відкидаючи прості й важливі речі, все ускладнюючи. Але часом життя складається так, що тікати вже нема куди. І ти падаєш від пострілу посеред пустелі. І єдиний шлях — це назад. Тобі доводиться повернутися і глянути в очі своїм вадам та тваринному жаху.
Просто важливо зрозуміти, що навіть тоді твоє життя продовжується.
І моє продовжилося виключно завдяки йому — завдяки чоловікові, якого я покинула та зрадила. Від якого втікла та ховалась. Якого годувала брехнею, приховавши важливу річ... Що його дочка жива, а він її жодного разу так і не побачив.
І все-таки він мене не залишив. Макс знайшов у собі сили здатися, не маючи жодного уявлення — чи я виживу. Чи заговорю я. Чи розплющу свої очі і чи зможу знов його побачити.
Він усвідомлював — без мене йому не довести, що вбивця інша людина. Що стріляв не він, а мій наречений. Адже Макс Чорнов — запеклий бандит, а Роберт Баттон — еліта Сан-Франциско. Кому з них більше повірять?
Його секрет виявився в тому, що він не думав про такі речі. Він був готовий покласти голову на плаху, аби дати мені примарний шанс не вмерти. І я вчепилася в нього, хоч і була однією ногою в могилі. Від утрати крові я впала в кому і пролежала так три тижні.
Макс нічого не знав, йому ніхто не казав. Адже він підсудний, обвинувачений у вбивстві — суд помилково вважав, що він убив племінника Раміро. Цілком ігноруючи той факт, що в ліфті з ним була і я. Але... хто може подумати, що позбавити життя головоріза може просте дівчисько? Цей момент зіграв з нами злий жарт. І я вдячна долі, що його виправдали, Макс на це заслужив без жодних натяжок.
А сам Раміро — він... у це важко повірити, але коли я прийшла до тями, то дізналася, що барона більше немає. Його вбили. І це був аж ніяк не Макс, і навіть не Асафа, не Буч... Його вбили свої ж, хтось із картеля застрелив цю тварюку і просто пішов. А картковий будиночок розсипався, нам більше нічого не загрожувало. Всі ці зв'язки і підкупи влади, всі ці перевертні у погонах — вони раптом пішли у небуття і розчинилися в метушні. Всі боялися, що правду розкриють, і просто тікали, наче щури з тонучого корабля.
Проте один із цих щурів не встиг вислизнути, він тягнув із собою надто важкий вантаж і був заарештований через кілька днів. При спробі вивезти із США чотири валізи з готівкою... Роберта посадили. Так, це сталося. Але найкумеднішим виявилося те, що його здала не я, адже я лежала в комі.
Баттон стріляв у мене з пістолета Стелли. І мав при цьому нахабство викинути його неподалік місця злочину — прикордонники його знайшли і одразу ж перевірили. Ствол виявився поліцейським, належав сержанту Стеллі Свентон. І її пов'язали. Мого непримиренного ворога заарештували, поки я лежала непритомна. Стеллі було нікуди подітися: жодних відбитків на зброї не знайшли, Роберт, мабуть, стер їх перед тим, як викинути пушку у вікно. І так він серйозно підставив свою праву руку.
Впевнена, Роберт розраховував, що Стелла візьме вину на себе і тихо сяде, проте... Яким же він наївним виявився, чорт забирай. Адже Стелла здала його з усіма тельбухами — вона розповіла суду про всі його схеми і трюки, надавши масу доказів махінацій.
Звичайно, Стеллу це не врятувало. Але їй дали менше, як знижку за співпрацю.
Ну а щодо самого Баттона... Тепер він точно сяде, як і Стелла. Нехай він найняв купу адвокатів, але йому від зони не втекти, я це знаю. І дуже сподіваюся, що термін буде пристойним, років на двадцять. І краще йому відсидіти його на повну. Тому що якщо Роберт спробує вийти раніше, я знаю одну людину, яка дуже хоче з ним поговорити. І ця розмова буде вкрай чоловічою. Мій Макс нічого не забув і не пробачив — він чекатиме на нього, щоб поставити моєму колишньому одне просте запитання, як він мені пояснив. Але я знаю, що Макс уміє говорити. І на місці Баттона я залишилася б у в'язниці назавжди.
Ну а поки... ми просто почали жити. Як сім'я: мій чоловік, моя дочка і я сама — любляча мати і дружина. Якій також треба їздити на роботу, адже мене тепер підвищили, я стала першим заступником у місіс Томпсон... Сара виявилася не просто найкращою заміною Роберту — вона виявилася добрим другом, який усе розуміє без зайвих слів. І якщо мені треба відлучитись у сімейних справах, вона готова відпустити мене без розмов. А ще я знаю, що без неї б мого Макса посадили — це так.
