Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
А в мене текли сльози. Адже я вперше торкнувся дочки. І вона була реальною, як і всі навколо. Це не була ілюзія чи вигадка, я це розумів усе чіткіше з кожною миттю. І на моєму обличчі зростала посмішка — це було чарівно. Неначе відчути себе на веселці. Мов померти і раптом зрозуміти, що після смерті ти потрапив у обіцяний рай. Ти нарешті отримав усе те, про що мріяв за життя. І твої найсміливіші мрії... виявилися правдою...
Але в кожній бочці меду, як водиться, має бути ложка дьогтю. І я відчув цей присмак тоді, коли чекав каверзи найменше.
— НЕ МОЖНА! — загорлав мій конвоїр, і тієї ж миті я відчув сильний біль. — ЛАПИ ГЕТЬ ВІД ДИТИНИ! — вдарив він кийком по руці, яка щойно торкнулася щастя. — ЛАПИ ГЕТЬ, ВИРОДКУ!
Мене ніби вдарила блискавка. Не зрозумівши до кінця, що сталося, я обсмикнув руку і притулився до стіни... А дочка злякалася і кинулася назад до Люсі, обхопивши її за руку і сховавшись за спиною.
Моя Барбара була налякана. І це мене розлютило. Дуже сильно розлютило.
— Що ти накоїв, придурку?! — схопив я охоронця за комір і впечатав його пикою у грати. — Ти налякав мою доньку, тварино! Ти налякав її! — дубасив я це обличчя об прути, наче відбивну. — ТИ НАЛЯКАВ ЇЇ! НАВІЩО?! НАВІЩО ТИ ЦЕ ЗРОБИВ, ПАДЛО?! НАВІЩО?!
І хай я розумів, що перетнув червону лінію. Нехай цей вчинок був за межею покірності. Проте я не міг зупинитися і не міг йому пробачити, що він зробив... Зробив не зі мною — зробив із нею, з моєю дитиною.
Через секунду конвоїри відчинили замок і вдерлися до мене в клітку, щоб вибити з мене все лайно до останньої краплі. Вони лупцювали мене кийками з особливою пристрастю — били по плечах, по голові, я відчував ці удари на обличчі та на руках. Але я терпів. Бо знав, що інакше буде гірше. Мене посадять надовго, і я вийду, коли Варі буде стільки, скільки мені зараз...
"Кумедно", — подумав я тоді. Адже я подумки назвав її Варею... Варварою... Варюшею... Аліса не забула моїх слів і все ж таки назвала її цим ім'ям. Нехай і на західний мотив. Проте Барбара — моя донька.
— Годі! — раптом втрутилася місіс Томпсон. — Що ви коїте?! Досить! ДОСИТЬ!!! — зойкнула вона і жбурнула в охорону власну сумку. — Що ви робите?! Хіба так можна поводитися?! Ви поводитесь як звірі! Наче ви тварини, а не люди! Кого ви зараз захищаєте? Цю дівчинку? А ви подумали, що вона бачить? Ви... — заблищали її очі сльозами, — ви хоч розумієте, що означає для них обох цей день? Ви знаєте це? — закликала вона до розсудливості. — Дайте нарешті батькові обійняти свою дитину. Навіщо ви поводитеся так? Адже він не бачив її всі ці вісім років... Не чув її перших криків, — говорила Сара, буквально вивертаючи мене навиворіт цією гіркою правдою. — Він не бачив, як вона зробила перші кроки. Як сказала перше слово. Він не зміг по-батьківськи витерти її перші сльози від шкільної образи... І не дав гарного прочухана тому, хто її образив... Люди! Та він навіть не знав, що вона жива! Що вона існує у цьому світі! Адже вона... — ковтала сльози місіс Томпсон, — вона ж така схожа на нього... Кого ви бачите в цій людині? Ви бачите вбивцю, злочинця? Особисто я в ньому бачу того, хто пожертвував собою і здався владі заради коханої людини. Хоча йому нічого не заважало втекти за бугор і доживати свій вік десь у Мексиці. Хіба вбивці здатні на таке?
Суддя гучно бахнула своїм молотком і підвелася з-за столу.
— Дайте мені ключі! — кинулася вона до охорони. — Ключі! — була вона налаштована вкрай рішуче. — Хутко!
— Які ключі, ваша честь? — не дійшло до конвоїра. — Про що ви?
— Від наручників, ідіот...
Він дав їй ключі, і суддя сама зняла з мене кайданки.
— Так не можна! — нарікав той, хто бив мене кийком ще п'ять хвилин тому. — Він же вбивця, ваша честь!
Проте суддя повернулася до столу і голосно заявила:
— Визнаю Максима Чорнова невинним! Суд встановив, що він не вбивав Денні Раміро! А позбавлення волі за крадіжку буде замінено на випробувальний термін у два роки! Опікуном призначаю Сару Томпсон! — стукнула вона молотком і раптом затулила обличчя рукою. — Прошу мене пробачити, — розплакалася суддя, — суд іде... до нарадчої кімнати... Бережи вас Господь.
Присяжні всі дружно підвелися і почали плескати. А я неквапливо вийшов із клітки, щоб ненароком не злякати дівчинку, що ховалась за Люсі.
— Привіт, сонечко, — став я навколішки і розкинув руки. — Вибач, що я кричав і був такий страшний... Вибач, я не хотів тебе лякати.
— Не бійся, Барбі, — говорила її тітка. — Тобі нема чого боятися. Він хороший.
— Правда? — спитала Барбара і вийшла до мене, не зважаючи на шум.
— Іди до мене, маленька. Дай же мені тебе обійняти...
Вона зробила кілька кроків і зупинилася за півметра.
— Тобі боляче? — насупилась Барбі і дістала з кишені хустинку. — У тебе тут кров, — сказала вона і почала витирати моє обличчя після побоїв. — Тобі дуже болить?
— Ні, — посміхався я і ледве тримав себе в руках. Щоб не плакати від цієї зустрічі. — Мені не боляче, кицюня. Ані краплі.
— Виходить, ти брехун, — сказала вона серйозно. — Брехати негарно. Ти знаєш це?
— Але... пробач, я...
— Ти плачеш, — казала вона. — А якщо ти плачеш, значить боляче...
Мені важко було заперечувати її слова. Адже я й справді плакав через біль — він душив мене зсередини і не дозволяв перестати котитися по щоках все новим і новим сльозинкам... Вона була така прекрасна...
— Так, Барбі. Ти права. Мені дуже боляче, я збрехав... Пробач.
— Від нашої Барбари нічого не приховаєш, — милувалась нами Люсі ніби збоку. — Вона відчує фальш за милю.
Але я повністю тонув у цих гарних смарагдових очах…
— Минулого тижня плакав Джек. Йому теж було боляче.
— Плакав Джек? — здивувався я. — А хто такий Джек? Це твій друг?
— Це наш пес, — пояснила Люсі. — Джек іще той маніпулятор.
— А що сталося із Джеком? — раптом стало мені цікаво. — Чому він плакав?
