Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Моральний стан жінки стояв у нас дуже високо, — пам'ятки наші не знають навіть слідів якогось стадного співжиття з жінкою чи поліандрії (многомужжя). Якогось снохацтва (життя батька з невісткою), звичайного ще й тепер серед російського простонароддя, в нас ніколи не було, про що свідчить ще Початковий Літопис (див. нижче, ст. 357).

Чужинні історики: візантійці, араби, німці позоставили нам багато свідчень, що слов'янські жінки були дуже вірні своїм чоловікам, — усі вони дивуються такій вірності й відданості, бо в них того не було. Імператор візантійський Маврикій у VI віці свідчить про слов'ян: «Жінки їхні чесні понад людську можливість» (Стратегія XI. 5).

Це ж саме твердить значно пізніше Диякон Павло Алепський, що з своїм батьком, Антіохійським Патріярхом Макарієм двічі переїздив Україну в 1654 році. Він описує киянок: «Жінки продають на красивих базарах і в гарних крамницях усе необхідне з матерії, соболів і т. ін. Вони нарядно зодягнені, але зайняті своїм ділом, і ніхто не кидає на них нечемних поглядів».[293] Зрада жінки була в наших предків явищем надзвичайним, за що зрадницю й зрадника, як свідчить Титмар про західніх слов'ян, тяжко карали.

Високу чесність українських дівчат підкреслює й француз Боплан у своєму описові України 1650 р.

Як то було і в інших народів, паном родини був чоловік, і жінка була його правною власністю. Від жінки вимагалася повна покора й відданість своєму чоловікові, і звідси постав звичай, щоб жінка йшла за своїм чоловіком в разі його смерті, але йшла добровільно. Цей звичай палення чи забивання жінки при Похороні її чоловіка широко відомий також багатьом іншим індо-европейським народам, і в нас він практикувався ще в IX–X віках, про що маємо немало різних свідчень. Маврикій подає: «Слов'янські жінки чесні понад людську можливість, так що більшість їх не вважають можливим пережити смерть свого чоловіка, а тому добровільно задушують себе, бо для них вдовине життя — то вже не життя» (Стратегія, XI 5. Див. ст. 247.

Арабський історик Масуді свідчить це саме про Русь: «Як помре в них чоловік, то його жінку палять живою; як помре жінка, чоловіка не палять; як умре неоженений, то його женять по смерті. Жінки хочуть бути спаленими, щоб увійти в Рай (зо своїми чоловіками). Це робиться і в індійців, тільки в них (русів?) палять лише тоді, як вона сама того хоче».

Палення жінки виходило з вірування, що люди по смерті й далі живуть, отже жінка й на тому світі конче потрібна своєму чоловікові. Проте є багато фактів твердити, що палення жінки при похороні її чоловіка в нас було добровільним. Але в скорому часі, підо впливом Християнства, палення жінок припинилося, і сам погляд на них, як на чоловікову власність, також змінився й став анахронізмом, і вже в кінці XII віку бачимо таку вірну й дружню супружу пару, як князь Ігор та його Ярославна, як показує «Слово о полку Ігоревім» (хоч вона була вже другою жінкою). Про палення жінок див. ще вище розділ IX, ст. 245–247.

Жінка підлягала чоловікові й корилася йому. З глибокої давнини був у нас обряд на Весіллі, щоб молода по Вінчанні роззувала свого молодого на знак віддання й покори йому. В Іпатієвому Літопису (під 1128 р.) розповідається, що княжна Полоцька Рогніда Рогволодівна не хотіла виходити заміж за князя Володимира й сказала: «Не хочю розути робичичя!» (бо кн. Володимир був сином рабині). Обряд роззувати молодого відомий у сербів, словенців, німців, і ін. народів.

Цей стародавній звичай позостався й досі в нашому весільному ритуалі: перед першою подружньою постіллю молода роззуває молодого, а він її б'є халявою, — таке роззування відоме й іншим народам. Перед тим, як поїзд з молодою вирушає з своєї хати до молодого, молодий тричі б'є свою молоду батогом, промовляючи: «Кидай батькові норови, а бери мої!», — це також звичай, відомий багатьом іншим народам. Це підкреслювало, що паном у домі має бути чоловік, а не жінка, бо «Біда тому дворові, де корова наказує волові» (Плавюк 15).

Биття жінки чоловіком відоме з давнього часу, але в формі науки, бо час тоді був такий. Чоловік, що любить свою жінку, часом може й побити її, а звідси пішли й наші поговірки: Б'є, бо любить, або: Жінка небита, як коса неклепана, чи: Жінка небита, як хата невкрита. Підкреслюю тут, що звичайним виразом для любові в нашій мові є «жалувати»: Він її жалує, цебто сильно любить.

Основою цього було біблійне: «Кого Господь любить, того і карає!» (Пр. 3. 12).

Одноженства, як правної інституції, в нас не було, та воно було фактичним у простого народу, особливо в полян. Але в людей багатих та в князів було многоженство, бо вони могли утримувати собі й кілька жінок. Арабський письменник Ібн-Якуб оповідає, що слов'янські князі мали по 20 і більше жінок, і ніби замикали їх. Та й наш Початковий Літопис подає, що сіверяни й інші наші племена мали по кілька жінок.

Цей же Літопис подає, що князь Володимир, крім п'ятьох правних жінок, мав іще 800 наложниць, а за Літописом Никоновим аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, у Родні 300 і на Берестовім 200, але глибший дослід показує, що це були бранки-рабині на продаж.[294] Коли ж Володимир охрестився, то зараз покинув усіх своїх жінок, крім однієї грецької царівни Анни.

І тільки Християнство принесло нам правове одноженство, але многоженство фактично трималося ще довгий час. І ще Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах» скаржиться, що багато-хто мають