Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Стародавню умичку в нас замінило ходіння жениха за дівчиною, а пізніше стали приводити дівчину до жениха. Звідси в нас і в мові постали дві формі: узяти дівчину заміж і віддати дівчину заміж (Ключевський І. 141–142).

Умйчка за кн. Ярослава ще була, бо його Церковний Устав згадує її, — забороняє її й накладає кару за неї.

Ще в давнину були в нас окремі організації молоді, — це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побранняя.[296] З бігом часу товариства ці повиводилися, — полишилися тільки уламки їх, це досвітки й ін. Але розрізняємо: Вечорниці — збори хлопців і дівчат увечері до півночі, а збори до світання — це де світки (до світу). Такі збори в літі — це вулиця.

Дослідники підкреслюють, ніби в нас у глибоку давнину було тимчасове вільне співжиття молоді ще до весілля, це шлюб на спробу, добре відомий і інший народам.[297] Остатки цього бачать у тому, що в разі потреби, молодого «в коморі» замінює старший дружко й тепер (адельфогамія).

Вдавнину звичайно жінку брали з іншого роду (ексогамія), але це рано в нас змінилося, — стали брати з роду свого (ендогамія); ось чому й тепер навіть дошлюбний зв'язок дівчини з хлопцем з свого села не такий соромливий, як з чужим.

У нашого народу говориться, що Божий і людський Закон наказує наділяти, чим є змога, своїх дітей, коли вони паруються. Крім слова «віно», є в нас ще й слово «придане», — що придається доньці на нове її господарство.

Богинею й богом супружжя в нас були Лада й Ладо. В глибоку давнину обряд побрання відбувався біля води або під великим деревом; відгомоном цього було, може, зарядження Степана Разина (1671 р.), коли він позакривав церкви на Дону, вінчати молодих під вербою.[298] Побрання молодих справлялося дуже бучно; Київський Митрополит Іоан II (1089 р.), свідчить, що в його пастві «поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм». І так справді було: побрання справлялося гучно й весело (весело з підпитку), чому це побрання віддавна й одержало в нас назву «Весілля». Пізніш, десь у віці XVI, коли в Церкві молоді стали присягати одне одному на досмертну вірність та любов, побрання стало зватися «Ш л ю б», цебто присяга.[299]Є ще стародавній український термін «віддаватися», «віддавання», «відданиця» (донька, що має заміж іти), що може свідчать про умичку; вони більше відомі тільки в західноукраїнських говорах, і безумовно дохристиянського походження.

Часті вирази в нас: віддати, взяти, брати (з доданням «заміж» або без нього). У Бориса Грінченка: «Брат оддавав дочку», «Сьогодні прийде дядько, то я йому скажу, що тебе братиму» (Твори, вид. 1963 р. ст. 469, 500). Ці «оддавав», «братиму» ще пахнуть умиканням.

Серед жінок багато було сміливих і відважних. Грецький історик оповідає, що в війську князя Святослава (972) було багато жінок, по-чоловічому одягнених і узброєних. У війні з греками вони завзято билися (Аркас 18).

Чесність дівчини («вінок») глибоко бережеться в родині. Мало цього, за чесність дівчини заступається і все парубоцтво села. Удавнину сильно розвинене було т. зв. побратимство, — дівчина, особливо сирота, обирала собі побратима-оборонця, і вони двоє присягали в Церкві на вірність їхньої дружби. У Требнику є й Чин побратимства.

Коли дівчина провинилася й стала непутящою, її тяжко карали. П. Мирний в оповіданні «Нечесна» (т. Й. 365) подає: «Вона непутня виходила заміж. Пан і люди присудили обстригти її, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям, — і так водили голу по селу».

Насильне обстригання дівчини, що втратила вінка, сильно було поширене в Україні. Така дівчина звалася «стриг а» або «покритка», бо їй ще й заборонялося ходити з відкритим волоссям, І вона обов'язана була покривати голову хусткою.

Коли про дівчину піде слава, що вона втратила | вінка, то парубки вимастять ворота до її двору дьогтем чи смолою, Ів. Нечуй-Левицький в «Бурлачці» 264 пише: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стремить на палиці сніпок».

Усе це, про велику публічну кару покритці від Громади й Церкви описує той же письменник докладно (т. І. 299–300, вид. «Руська письм.», Львів).

Звичай водити публічно по селу дівчат чи жінок легкої поведінки частий був у старовину і з Европі (див. «Кармен» 28).

Коли дівчина вкрала що, то її так само стригли. Пор. у Т. Шевченка:

А то бувало, що злодійку водили по селу з музиками («Микола Джеря» Нечуя-Левицького І. 44).

Українські жінки завжди цокотухи, люблять говорити без кінця та ще й з уживанням рухів рук. М. Вовчок т. II. 84 в одному реченні глибоко це описала: «Цокотали дві молодиці, розходились і знов сходились, та все махали руками, наче горох молотили».