Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко
Про слов'янську незгоду однодушне свідчать письменники і візантійські, і арабські. Візантійський імператор Маврикій (582–601), у своєму підручникові військової справи «Стратегіка» пише, що слов'яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. «Вони не визнають загальної влади й завжди б'ються, між собою». Маврикій воював з південними слов'янами, тому добре їх знав і радить: «У слов'ян багато царьків, які між собою в незгоді. Але не зашкодить деяких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж потім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воювати зо всіма, можно довести їх до об'єднання або й до монархії».
Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці «Про війну з готами», хоч пише головно про південних слов'ян: «Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одному протирічать, і ніхто не хоче уступити один одному».
Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так само свідчить, що «слов'яни — відважний та войовничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм силою, коли б їхні численні роди не були такі порізнені та відокремлені».[285]
3. Державне життя
З IX віку, десь року 862-го постала в нас уже й держава, але попередні родові звички міцно трималися, чому князь у нас довший час був без якоїсь більшої сили, — він був тільки військовим провідником та охоронцем родів, а фактичну силу й надалі мали старші в роді, старшини, що рано перетворилися в княже боярство. Князя завжди контролювало т. зв. віче, — рада старших, яке» часто збиралося й мало в своїх руках фактичну владу, а князь був тільки їхнім виконавцем.
Князеві Володимиру Великому (975—1015) одному вдалося було об'єднати всю Русь-Україну в своїх руках, але він сам не розумів ще великого значення об'єднання, і поділив свою землю синам. Князь Ярослав Мудрий (1018–1054) добився був знову об'єднання, але з його смертю 1054 р. Україна остаточно поділилася на уділи, а далі дробилася все більше, а об'єднуюча влада Великого Київського Князя все маліла. І князі почали без перерви воювати між собою за кращі уділи, руйнуючи рідну землю. Боярство й народ виховувалися в тій волі, що завжди легко переходила в сваволю, і не давали змоги постати в Україні сильному державному об'єднанню. Автор «Слова о полку Ігоревім» 1187-го року сильно й яскраво описує цю незгоду й карамбли українських князів, чим вони руйнували свою землю: «Усобица князем — нам од погания погибель. Рекоста бо брат брату: «Се моє, а то моє же». І начаша князі про малоє «се великеє» молвити, а самі на себе крамолу ковати. А поганії с всіх сторон прихождаху с побідами на Землю Русскую, ймучи дань по білі со двора». Автор «Слова» відкрито дорікає князям: «Ви своїми коромолами начали есте наводити поганих на Землю Русскую».
Дохристиянський наш світогляд культивував особисту волю, і тим відкидав можливість сильного проводу. Християнство несло покору своїм провідникам, але це власне мало прививалося серед нашого народу, а тому наше перше об'єднання легко розлетілося при першому сильнішому ударі, — в половині ХШ-го віку татари заволоділи Україною, і з того часу спинилося вироблення державницького світогляду в нас, бо татар змінили литовці, поляки, москвини, і стародавня воля, духова прикмета українського народу, розкладалася на сваволю. Церква ввесь час молилася за зменшення цієї нашої історичної незгоди, і в старих Требниках знаходимо такі Чини, як «Чин братотворенія» — присяга вважати до смерти обраного товариша чи товаришку за брата, а також «Молитва, умиревающая во вражді сущих», в якій проситься Господа про ворогуючих: «Вкорени в них страх Твой, і друг к другу любов утверди, угаси всяку распрю, от' іми вся розногласія соблазни».
4. Буденне життя
У своєму житті[286] наші предки були прості й виносливі, ласкаві й людяні з вдачі, щиросерді й відкриті. Поділу на суспільні класи вдавнину не було, — цей поділ прийшов уже за історичних часів. Усі були рівні, майно було на початку спільне родове. Життя вели просте, одежа домова, а їжа невибаглива, особливою чистотою, як і всі тоді, не відрізнялися.
Прокопій (VI вік) свідчить, що слов'яни жили «в убогих хатах, бідно й безтурботно, і постійно пробувають у бруді. Зіпсуття чи лукавство в слов'ян не було зовсім; прямотою свого характеру подібні до гунів».
Про слов'янську вдачу добре пише й Маврикій (VI вік): Слов'яни дуже терпеливі й легко зносять всяку нужду, спеку, дощ, голод і холод, брак одежі, вони свободолюбні: «не хочуть нікому служити чи бути під чиєюсь владою. Своїх рабів вони не лишають у неволі назавжди, але визначають для неволі певний час, і потім дають на вибір, — чи схочуть вернутися на батьківщину з певною нагородою, чи позостатися в них, уже як вільні земляки».[287]
Лев VI Філософ
