Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Видатний письменник Д. С. Мережковський пише: «Цар Петро І скасував Патріяршество, і, за прикладом протестанських князів, оголосив самого себе Верховним Єпископом, цебто Патріярхом Російської Церкви. Коли він вернувся а подорожі по чужих краях, він зараз же став диспутувати зо своїм Духовенством, і переконався, що в справах Віри воно мало що розуміє. І він став закладати для них школи, щоб вони добре навчались, бо до цього вони насилу вміли читати».[278]

Історики часто підкреслюють пізню й мляву Християнізацію півночі Руси. В'ятичі не були християнами ще на початку XII віку.[279] Е. Аничков твердить, що «в Київській області уже в XII віці панувало Християнство, а північне-східня Русь була тоді в поганстві… Християнізація села — це справа не XI і XII віків, а XV і XVI, а навіть XVII віку».[280]

Християнські Таїнства, особливо Вінчання, приймалися народом дуже поволі. Історик свідчить, що «з Правил Митрополита грека Івана II бачимо, що століття по Схрещенні Руси прості люди (не князі і не бояри) звичайно заводили сім'ї по-старому поганському звичаю — без церковного Вінчання, і Церква визнавала ці родини позашлюбними, незаконними».[281]

Поєдинки, як Боже вирішення справи, існували й далі.[282]

Літопис Іпатіїв подає: «Ви словом зветеся християни, а живете попоганському. І хіба ж не попоганському живемо, коли віруємо в стрічу? Бо коли хто стріне ченця, чи монаха, чи свиню, то вертається. Це за диявольською наукою, щоб таке чинити. А інші вірують у чхання, що воно на здоров'я голові… Диявол приваблює нас трубами, скоморохами та гуслями, і русаліями».[283]

Усе це ясно свідчить, що Християнізація Московщини ішла поволі, і не охоплювала глибоко народу. Росло двоєвір'я, велику вагу грала зовнішня обрядовість.

І все це треба брати на увагу в історії духовости народу.

Двоєвір'я повно в творах наших письменників, І то найрізнішого. У наших класиків цього надзвичайно багато. Я подам тут тільки дещо, бо належні приклади подаю в усій цій праці.

У «Байді» П. Куліша читаємо: Дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертанням погоні, а тепер, ставши ченцем, ще приправить чернечими Молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить (IV. І31).

П. Мирний: Батько напалив на сволоці Хреста, як із Страсті вернулися. Устругали того Хреста, дали випити (т. II. 503).

Нечуй-Левицький: На пасіці серед Хреста було видно Обрала Зосими й Саватія (Львів, видання І. 166). «Причепа»: Позіхав, хрестячи рота за кожним разом 23. Лемішка мимо воді забубонів Молитву «Світе Тихий», котру читають прості люди, як уперве побачать або місяця молодика, або як блисне у вечері 203. «Кайдашева сім'я»: Кайдашиха на ніч хрестила ножем вікна й двері 179.

Ольга Кобилянська, «Земля» 1901 р.: Треба завжди пильнувати, щоб «не вмерти без свічки, не висповідавшись передом 287.

Вірування людини завжди відбиваються на її вдачі й на формах її родинного та суспільного життя. Вони вказують дорогу в житті й впливають на зложення тієї чи іншої вдачі, а тому я закінчую цю свою працю розділом про вдачу й суспільне життя наших предків.

Про суспільне доісторичне життя маємо не багато джерельних відомосетй. Жили тоді патріярхальним родовим життям. Родина була міцна, на чолі її стояв батько, як керівник її. Кілька родин становили рід, на чолі якого стояв старший в роді чи літами, чи з вибору. По смерті батька родина не ділилася, але позоставалася в роді. З бігом часу влада родових старшин побільшувалася, а часом трималася й одного роду, звідки пізніше й постала наша керівна династія. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, на початку довго не було, — вона постала значно пізніш.

Жили головно сільським життям серед свого поля (давнє ст. сл. «село» — це поле), але рано появився й «город» — загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронити своїх перед нападом ворота. Городи (міста) ставили на місцях менше доступних для нападу ворога, — на кручах при річках, на пагірках, і т. ін., обносили їх валом і обкопували ровом. Таких городів, фортець від нападу ворога, на нашій землі було багато, чому скандинави звали Русь «Ґардарікі» — «царство городів». Ті пь роди, що лежали при більших річках або при більших дорогах, помалу розрослися в правдиві городи-міста.

Головні зайняття наших предків були: хліборобство, скотарство, ловецтво, бджолярство, рибарство й т. ін. Що здобувалося, служило для життя роду чи родини, а окремий член їх нічого свого не мав, усе було спільне. Нічого не продавалось, хіба вимінювалось, тому гроші спочатку були непотрібні.

Довго слов'яни жили окремими родами, які не єдналися