Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

«Спокійна й тиха» вдача слов'ян мирного часу мінялася не до пізнання під час війни. Вони завжди були хоробрі й завзяті вояки. Сусіди слов'ян, греки, німці, а також араби, багато пишуть про велику жорстокість слов'ян на війні, але ці свідчення, безумовно, перебільшені, та, зрештою, всі жорстокі на війні, навіть за християнського часу, і певне вони описують слов'ян приграничних, що мусіли сильно боронитися. Слов'яни технічно були мало підготовлені до війни, готові були більше до війни оборонної, чому й мусіли брати ворога на різні військові хитрощі, як про це свідчать деякі письменники. Маврикій докладно розповідає про різні військові хитрощі слов'ян, напр., що вони легко й довго трималися в воді, з очеретинкою в роті, а ворог приймав це за звичайний очерет, і т. ін.

Військову хоробрість наших предків значно збільшувало ще й їхнє вірування, що полонені будуть служити ворогові й на тому світі, чому вони не здавалися в полон. В «Слові о полку Ігореві» князь Ігор, коли побачив затьму сонця (1 травня 1185-го року), що віщувала йому лихо, а може й полон, промовляв до своїх вояків: «Братіє і дружино, — луце (лучче) ж би потяту бити, неже полонену бити».

Багато маємо різних свідчень, що наші предки були завжди роботящі, про що склалося чимало й приповідок, напр.: Гріх дармувати. Раз дале слово — закон, і ламати його не вільно, а хто зламає, того жде кара на цьому світі й на тому.

Належно висвітлити дохристиянські вірування українського народу надзвичайно трудно, бо ще не маємо в потрібній кількості відповідного ціннішого матеріялу. В багатьох випадках доводиться користуватися матеріялом, який свідчить про вірування взагалі слов'ян, а не самого українського народу, та й матеріял той часто непевний і мало опрацьований. Скажемо, українська наука останніх літ цією важливою ділянкою займається мало.

Писаних наших давніших пам'яток, в яких знаходимо матеріяли про дохристиянські вірування, досить багато, але сам матеріял цей часто малої ваги, бо не завжди певний, і часто подає самі тільки натяки, для нас тепер не все зрозумілі. Усі давні свідчення, які маємо, вийшли звичайно з-під рук осіб духовних, а вони в цій справі не могли бути об'єктивними: вони могли перебільшувати якесь явище, а то могли й зовсім замовчати про нього.

У всякому разі давнина не позоставила нам ані одного спокійного опису давніх вірувань, бодай так, як описувались звичайні події. Усе «поганське» нищилось і заборонялось, а коли про нього щось подавалось, то в викривленому освітленні. Ось через це дослідник стародавнього вірування завжди мусить бути дуже обережний зо своїм джерельним матеріялом, і піддавати його потрібній всебічній критиці.

Збірку давніх свідчень про наші стародавні вірування першим видав проф. С. Тихонравов у IV томі свого видання: «Літописи русской литературы й древностей», 1862 р., під назвою: «Слова й поученія, направленныя против языческих вѣрованій й обрядов». Усі ці Слова року 1897-го передрукував зо своїми цінними примітками проф. А. Й. Пономарев у 3-му випускові своїх «Памятники древнерусской церковно-учительской литературы» з передмовою проф. П. Владймирова, який перший дав тут загальний начерк нашої мітології. Але в цілому видання це було мало критичне й непильне.

До 1862-го року, до видання Тихонравівського збірника Слів, — а він видав їх аж сім, — дослідники не мали належного матеріялу. З бігом часу матеріял ріс, і Пономарев дав уже більшу збірку, появилося багато відповідного матеріялу й по інших виданнях. Але ввесь цей матеріял звичайно видавався малокритично, без належного досліду, і тільки року 1914-го появилася праця, присвячена головно критиці всього відомого матеріялу. Це була докторська дисертація проф. Є. В. Аничкова: Язичество й древняя Русь, в якій він піддавав науковому аналізу 27 давніх «Обличительних Слів», направлених проти нашого старого вірування (поганства). І це поважна заслуга Аничкова, бо з цього часу вже можна було науково й критично підходити до тих численних пам'яток, що їх заховала нам старовина. На жаль тільки, повного наукового видання цих цінних давніших пам'яток нема ще й тепер, а воно сильно потрібне, бо без нього ступити не можна.

Найцінніша група джерел, це власне й є оці «Обличительні (викривальні) Слова», направлені проти давнього поганства та його залишків і двоевір'я. Це Слова проповіді, серед яких е кілька дуже давніх; вік їх — головно XI — ХІІ-ий. Хоч географічно вони ще мало окреслені, але Є. Аничков справедливо зв'язує їх головно з Києвом, як центром тодішнього церковного й політичного життя. Усі ці Слова — основний джерельний матеріял для досліду дохристиянських вірувань. Це звичайно Слова перекладні з грецького, але наукове порівняння їх з оригіналами показало, що наші перекладачі часом додавали від себе й свої власні «гріхи», а саме — поганство й двоєвір'я своє, яких нема в оригіналах.

Подібні вставки, — це звичайна річ по наших давніх пам'ятках: списувачі чи перекладачі завжди додавали й своє; так постав наш Літопис, як показали глибокі досліди А. Шахматова.[300] Відомості, які подають ці Слова, завжди дуже короткі й неясні, а то й сумнівні, і дослідник мусить ставитися до них обережно; проте все таки, — це найцінніший наш джерельний матеріял. Глибокий дослідник В. гіч уважав, що перводжерелом для всіх них мусів бути Початковий Літопис, з чим погоджується й Аничков (ст. 227).

Серед усіх давніх Слів, що збереглися до нашого часу, найважливіші оці дві: «Слово нікоєго Христолюбця» та «Слово святаго Григорья, како погани кланялися ідолом», — вони цілі направлені проти поганства та двоєвір'я, тоді як інші написані на іншу тему, але при перерахуванні гріхів мають вставки проти нашого поганства. Я спинюся тут на цих двох головніших наших джерелах докладніш.