Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Коли Вінчання стало необхідним для всіх, воно довго було для народу тільки формальністю, якої вимагав закон. Так зв. «Шлюб на віру», без церковного Вінчання, коли воно з якихось причин неможливе, відомий у нас увесь час від давнини аж до тепер.[256]

Релігійна необхідність Вінчання витворювалася серед нашого народу дуже поволі, і він уперто дивився й далі на весільні обряди, як на єдині правомочні для супружого співжиття. Проф. Хв. Вовк подає (Студії 22), що коли молоді^ повінчаються, але весільні обряди з якихось причин відкладаються, то вони не живуть разом, і молода живе вдома. Коли молодий помре по Вінчанні, але весільних обрядів не відбулося, то молода носить тільки своє дівоче прізвище. Так само молоду, що повінчалася, але вмерла до весільного сбряду, ховають, як дівчину.

Ось через це року 1774-го, з наказу цариці Катерини II, Св. Синод видав наказа, що «дійшло до відома її Імператорської Величності, ніби в Малоросії Шлюби беруть таким способом, що, після Вінчання в Церкві, молоді проте розлучаються, зостаючись багато років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть Весіллям. А деякі з них після згаданого Таїнства розлучуються на все своє життя. Найсвятіший Синод наказує обов'язувати молодих підпискою, перше, ніж вони вийдуть з Церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям».[257] Це розпорядження Синоду було підтверджене ще й року 1789-го.[258]

Слова «вінок», «вінчати», а може й «Вінчання», — це наші стародавні слова, і терміни грецькі їх не заступили. Старе прийняло нове значення і створили одне ціле.

Двовір'я позостається сильним у багатьох народів аж до нашого часу, перетворившись на національні вірування та національні звичаї. Як сильно все це поєдналося в людині, добре показує В. Г. Короленко в своєму оповіданні «Сон Макара», М. Коцюбинський в «Тіні забутих предків», або Гнат Хоткевич у «Камінна душя» (гуцули).

Своє старе закорінилося так, що його нове грецьке не могло заступити; напр., ще до Християнства були в нас релігійні терміни: Бог, Господь, Молитва, молитися, Небо, Рай, пекло, гріх, жертва, храм, Свято, Святий і т. ін., і їх грецька релігійна термінологія не змогла заступити: в старий термін вливалося нове розуміння, але сам термін позоставався, див. ст. 85–86.

Нові Християнські Храми стали будувати на тих самих місцях, де були перше капища (жертівники), де стояли перше ідоли або й поганські храми. Так, князь Володимир на тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив Церкву на честь Святого, якого ім'я він отримав при Хрещенні — Св. Василія (ПСРЛ І. 51).

Християнські Свята поставляні були на час Свят дохристиянських, і це було г ичиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, пагірків, гір і т. ін., на що скаржиться ввесь час Духовенство, як то ми часто бачили вище.

Старі боги, підо впливом Церкви, потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто всетаки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір'я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих, і з цього погляду цікаві народні вірування про Св. Пророка Іллю, Св. Власія, й особливо Св. Юрія, як це ми бачили в попередньому IX розділі, ст. 305.

Християнські Святі поволі набувають собі зовсім нові функції. Так, наприклад, Іван Хреститель, що в пустині годувався диким медом та акридами, з бігом часу став покровителем бджіл, див. у Требнику «Чин благословенія пчел». Значно пізніш покровителем бджільництва стали Свв. Зосима й Саватій Соловецькі. Багато інших Святих набули собі особливої сили, напр., Св. Варвара рятує людей від наглої смерти, Св. Миколай рятує потопаючих на водах, Св. Великомученик Вонифатій зціляє від запою, Св. Пантелеймон взагалі цілитель, і т. ін.

Ще за дохристиянського часу в нас святкували П'ятницю, і нічого в цей день не робили ані на полі, ані вдома. За Християнства почитання п'ятниці значно збільшилося як дня Христової муки й смерті, і злилося з Св. Параскевою, пам'ять якої святкується 28 жовтня, і вже постала Параскева-П'ятниця.

Вдавнину було дуже поширене в нас оповідання про 12 п'ятниць, цебто про п'ятниці перед великими роковими Святами, що мали особливе значення, і почиталися постом, щоб збулося бажане. Виписана Молитва до 12 П'ятниць носилася при собі, як талісман. Стоглавий Московський Собор 1551-го року й Духовний Регламент 1721 року за Петра І (ч. 2 пункти 4 і 5) суворо забороняли святкувати таку п'ятницю. Грамота Костянтинопільського патріярха Єремії II 1589-го року до Львівського Церковного Братства суворо наказує не святкувати п'ятниці однаково з неділею.