Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко
Церква чуйно прислухалась до стародавніх народніх вірувань, і зв'язала їх з Церквою та з християнскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір'я, але все таки народ рвав зо своїми волхвами й різного роду відунами й горнувся до Церкви, — що дала йому найсильнішу зброю на всяку нечисту силу — Хреста. Требник Київського Митрополита Петра Могили 1646-го року, що сильно наблизився до потреб народу та до його стародавніх вірувань, відіграв у цьому велику ролю й поглибив Християнізацію нашого народу.
Взагалі ж про Требника треба сказати, що це найстаріша Церковна Книга, — в ньому багато стародавніх східнїх Молитов, які сильно відбили перші вірування семітського й юдейського світу, ті вірування, що розходилися по всьому християнському світі. Було багато виправлень Требника, але глибокої старовини в ньому не займали: вона була народня і з народом і позосталася.
10. Ще про кволу Християнізацію півночі
В історії двоєвір'я багато впливав стан Християнізації тієї чи іншої країни. По тих країнах, де Християнство защіплювалося пізно, там постало сильне двоєвір'я. Розповім тут ще про малу й мляву Християнізацію в Росії, що дало підставу для зросту сильнішого двоєвір'я та закохання. в самі обряди.
Християнство на Сході перше появилося в Україні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію. На півночі було багато різних не слов'янських племен, яких слов'яни ступнево освоювали, але вони міцно стояли при своїй поганській вірі, і Християнства вперто не приймали. Це впливало і на вірування слов'янських племен.
Ростовська земля, скажемо, де пізніше працював Митрополит Арсеній Мацієвич, аж надто багато мала чужого населення Мері, яке з слов'янами ще не злилося остаточно.[270] Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не, сягала.
А що було найтяжче, це те, що стан самого російського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці та до виведення двоєвір'я.
На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то й бувало, що вважали ЇЇ за дияволів плід.
Відомий Архиєпископ Новгородський Генадій Гонозов (1484–1505) так скаржився на темноту Духовенства в Москві за свій час: «От — пише він — приведуть мені мужика на Висвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: «Земля — кажуть — така, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала»…
І б'ють мені чолом: «Пожалій, господине, звели навчати». Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний… Ти йому одне, а він тобі друге… Накажу вчити його азбуки, а він посидить трохи, та й тікає геть»…[271]
Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 москвинів насилу один умів читати й писати.[272] Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.
Російський письменник І. Наживин так свідчить про грамотність старої Московії взагалі: «Не тільки багато бояр, але часом і великі князі не вміли писати. А коли треба було їм підписатися, то ставили свою печатку. А інші, намазавши руку чорнилом, робили відбиток долоні на папері: «Руку приложив»![273]
Як свідчать чужинці, Християнізація народу скрізь у Росії була дуже мала, — простий народ і Молитов не знав, навіть «Отче наш». На запит про Молитви звичайно відповідають: «Це знають тільки пани»![274]
Чужинці, що побували в Росії, одноголосне твердять, що там за XVI–XVII віки не було живої устної проповіді, — звичайно Священик чи Диякон читав з книжки науку Св. Отців. Навіть Патріярх Никон не давав живої проповіді, а тільки читав з книжки сам, або читав за нього Диякон.[275]
А це все спинювало глибшу Християнізацію народу. Сама Віра замінялася обрядністю, і ця обрядність панувала.
Чужинці свідчать: «Грубість характеру, п'янство та темнота — оце характерні риси московського Духовенства XVI і XVII віків».
Про аж надто велике п'янство свідчать багато хто з подорожніх, напр. Олеарій, учений подорожній (1671 р.), що був у Росії в роках 1633–1636, про це пише, що в великі Свята над вечір завжди можна було бачити в Москві п'яних Священиків, що валялися в болоті. Коли їх будили, вони казали: «Сьогодні Свято, тому я п'яний!»…[276]
Той же Олеарій свідчить, що в Московії насилу десятий монах знає «Отче наш».[277] Звичайно, це помітно перебільшене, але загально було мало освіченого монашества.
Отаких і подібних
