Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Автор Початкового Київського Літопису часто скаржиться, що люди «словом нарицающієся христіане», а насправді «поганьски живуще». І на це ж саме скаржиться ще й автор Густйнського Літопису XVII віку.

Збірник-хрестоматія п. XVIII в. стародавніх уривків подає багато наказів проти двоєвірства: «Як появиться Антихрист, то скрізь будуть співати вражі пісні» 176. Сон толкувати — й розказувати — то гріх 119. 237. «Де сопілки та гусла й пісні сатанинські, там біси збираються» 155 б. «Під час грому молись! 158. Волхвів слухати — то гріх 190. До волхвів не ходіть! 193 б. Від волхва і від ігреця приноса до Церкви не брати 200 б. «Давати що за гру скоморохам чи сопілникам — то гріх» 236 б. «Ворожити чи зіллям що робити — то гріх» 237. Забороняється їсти з волхвами 239 б—240.

Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками, і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, — бодай по своєму, — розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся, і брав із нього те, що розумів, поєднуючи його з стародавнім. Оце й складало істоту двоєвір'я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське. Скажемо, в «Слові о полку Ігоревім» 1187-го року двоєвір'я ще зовсім живе й свіже, і надзвичайно реальне й велике.

Скарг на двоєвірне поступовання й життя народу знаходимо дуже багато по наших давніх пам'ятках, з XI віку починаючи. З глибокої давнини відоме Слово преп. Феодосія Печерського (| 1074 р.) проти п'янства, а в ньому говориться, що люди співають церковні Тропарі під час піятики.

В «Сказанії про Бориса й Гліба» Преп. Нестора, пам'ятці десь 1080-х років, знаходимо цікавий погляд на нові християнські Свята. Тут одна жінка оповідає, що був святковий день Св. Миколая, і всі йшли до Церкви його, а вона взялась до своєї роботи й стала чинити її. Інші жінки, побачивши її роботу, стали її кликати до Церкви й сварити, кажучи: «Що ти робиш, — працюєш у день Св. Миколи, а до Церкви не йдеш?» Вона ж не послухалася й зісталася в своїй хаті й працювала». А далі ця жінка вияснювала: «Я жінка, вдова убога, мені годиться працювати, а не до Церкви ходити».[249]

Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550–1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двоєвір'я, яким пов'язані наші народні Свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочільне, Юрія, поминки різні, Купала й ін..[250]

Проти двоєвір'я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (у 1688) у різних своїх творах.

Проф. М. Грушевський твердить, що український народ сильніше християнізувався значно пізніше, вже в XVI–XVII віках, коли відбулася «масова християнізація й перебудова життя на основі Нової народньої Віри», коли відбувся великий культурний перелім.[251] Думаю, що Християнство просякло український народ значно раніш, але довго повної Християнізації досягали тільки окремі одиниці, як то бачимо й тепер, а двоевірство безперервно панувало, особливо поза містами, але все більше й більше поєднуючись з Новою Вірою. Духовенство не тільки в давнину, а взагалі ніколи не спиняло своєї боротьби з поганством, і зробило таки багато.[252]

Окремі християнські правно-моральні приписи всенароднього значення, з причин зрозумілих, входили в народні поняття дуже поволі. Як твердить Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах», народ був переконаний, що Вінчання існує тільки для князів та бояр. Митрополита запитували: «Оже не биваєть на простих людях Благословеньє і Вінчаньє, но боляром токмо і князем вінчатися; простим же людем, яко і меньшиці поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм».

Через двісті літ на те саме сильно скаржиться й Митрополит Максим (1283–1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві. Але старовина вперто трималася, і ще Стоглавий Московський Собор 1551-го року кидав анатему на стародавні поганські шлюбні обряди.[253]

Треба зазначити, що в перші віки Християнства по всій Европі довго не було якогось Чину побрання, і Чин Вінчання з'явився значно пізніше, — побрання робилося простою про те заявою.[254] Для простого ж народу в нас дуже довго тільки свій стародавній весільний обряд (Весілля) був правомочний для суиружжя, а церковне Вінчання було другорядною річчю.

А коли народ перейняв новий весільний обряд, то перецняв його власне від князів, а звідси й увійшли до весілля всі оті бояри, старости, й самі молоді стали зватися князем і княгинею. І вкінці й витворився наш весільний обряд ніби новий, але в ньому з дохристиянського часу позосталося все, як і було: і персні, і вінці, і пов'язання рук, і водження навколо Аналою, і пиття з одного келиха й т. ін. Але це прийняло іншу ідеологію.

Поплутання старого з новим добре видно в обряді, записаному на Переяславщині, коли молодих по