Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Не воювали ні в Москві, ні в Тамбові.

«Соціалістичне господарство», яке запроваджували на територіях, підкорених СРСР (по суті, московити. — В.Б.) насправді було «державним капіталізмом», що перетворював населення СРСР у «вічно голодну тварину, яка ні про що інше не вміє думати, як про їжу». Культура у цій імперії служить виключно для русифікації підкорених народів. Постійним елементом існування такої держави є терор. Небачений в історії людства терор, провокації мають остаточно перетворити в російськім горнилі український народ, що має назавжди забути, що він був самостійний і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата» — новітньої великої Росії» [224, с. 195].

Генерал Шухевич розумів, що більшовицька Московія вестиме з Українською Повстанською Армією війну не тільки на повне винищення фізичне, а й на знищення духу спротиву, тобто — моральне знищення, врешті-решт — на повне національне знищення. Московія скрізь воліла бачити тільки «своїх».

«Щоб належно підготуватися до нових завдань і викликів, Роман Шухевич розпочинає велику реорганізацію організаційної мережі з прицілом на тривалу боротьбу у винятково складних умовах… Насамперед спрощує управління: у Галичині формуються 3 проводи — Карпатський, Подільський і Львівський, а на Волині — Північно-західний і Північно-східний. Остаточно ліквідували Самооборонні кущові відділи, кращих з їхніх членів перевели в УПА…

Великі військові з’єднання розбивалися на менші: курені — на сотні, сотні — на чоти. Тільки в разі крайньої необхідності ці дрібніші підрозділи зводили в більший. Ліквідували всі структури, чиї функції могли виконувати інші, а також ті, які не відігравали вагомої ролі у партизанській боротьбі… Командирам окремих частин наполегливо рекомендувалося частіше бути на рейді…» [224, с. 196–197].

Намагаючись якомога більше зберегти кадри, Шухевич 30 травня 1947 року видав директиву, за якою наказав ліквідувати всі повстанські сотні, крім дислокованих на Закерзонні та в Карпатах. Він ще раз нагадував про партизанську війну.

Звичайно, і в ті важкі роки УПА існувала і за лічені дні могла бути розгорнута у потужну воєнну силу, та продовжуючи зберігати кадри, генерал Шухевич у вересні 1949 року своїм наказом ще раз провів реорганізацію Повстанської армії, переводячи її повністю на підпільне функціонування.

Саме в цей час генерал Шухевич шукав соратників у Румунії, куди рейдом відправив сотню Петра Мельника, та в Прибалтійських країнах, куди теж скерував іншу сотню. Правда, вона рушила в Прибалтику вже після смерті свого головнокомандувача, влітку 1950 року.

Енкаведисти «полювали» на Шухевича майже 6 (шість) довгих років, із 3 вересня 1944-го, коли Львівське управління НКВД отримало вказівку-директиву про розшук «кадрового оунівця, члена Центрального Проводу ОУН, керівника підготовки кадрів УПА». Коли вони знищили генерала Шухевича, все одно продовжували його боятися. Так, за переказами, обгорілі останки головнокомандувача УПА таємно вивезли на річку Збруч і скинули у воду.

«Напрошується риторичне питання — ким став би для України Роман Шухевич і яка доля чекала б його та його дітище, якщо б зовнішні обставини були бодай трохи сприятливіші? У разі здобуття Україною незалежності він, напевне, керував би нею як політичний та військовий голова. Універсальний лідер, військовий і політик, який фактично «витягнув за вуха» власну державність. Разом з тим, він уник би спокуси діяти позазаконними методами на кшталт переворотів і змов. У цьому не було б потреби.

У ту епоху, в якій йому довелося жити, це не було вже такою рідкістю. Його «найближчими родичами» серед сучасників у політичному плані виявляться лідери, які, попри свою універсальність і вміння давати раду проблемам різного роду і походження, завойовували вплив і здобували авторитет передусім завдяки військовим здібностям. Такими були Юзеф Пілсудський у Польщі, Майкл Коллінз в Ірландії, Шарль де Голль у Франції…

Мабуть, і Роман Шухевич повторив би долю… Шарля де Голля: здобуття незалежності, короткий… (період правління. — В.Б.),.. (потім відхід у тінь і так далі. — В.Б.)» [224, с. 253].

Пам’ятаймо національного героя!

2. Генерал Іван Кожедуб

Про цього тричі Героя Другої світової війни мертво мовчить світ. І то не дивно: мова йде про українця…

Ось що пише про найкращого льотчика-винищувача Радянського Союзу Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) 1973 року: «Кожедуб Иван Никитович (р.8.6.1920, д. Ображеевка, ныне Шосткинского р-на Сумской обл.), советский лётчик, ген(ерал)-полк(овник) авиации (29.4.1970), трижды Герой Сов(етского) Союза (4.2.1944, 19–8.1944, 18.8.1945… Родился в семье укр(аинского) крестьянина…» [25, т. 12, с. 383].

Дослідимо одну цікаву закономірність — коли Івану Микитовичу надавали звання Героя. Маймо на увазі — це звання надавалось у ті часи з особистого дозволу товариша Сталіна. Він добре пам’ятав, як більшовики колись прикро помилилися, надавши один із перших орденів Червоного Прапора «батькові» Махну. Існував у Радянському Союзі неписаний закон — першими мали бути росіяни, а вже потім могли йти українці. Хоча, за тим же законом, — краще, якби їх зовсім не було. Тому коли Кожедубу надавали перше звання Героя 4 лютого 1944 року, товариш Сталін довго притримував підписання указу, хоча прізвище льотчика йшло у загальному ряду і не несло чисто українського навантаження. Героїв Радянського Союзу на той час воювало багато. Навіть в армії генерала Власова (серед генералітету) були нагороджені цією найвищою відзнакою. Отак штампували героїв-росіян. І не тільки їх. Сталін особисто визнав для льотчиків-винищувачів планку збитих в боях літаків — 20 машин.

Отож, коли Іван Микитович Кожедуб особисто в боях збив 45 літаків, постало питання про надання йому другої «Золотої Зірки» Героя. А позаяк товариш Сталін та його члени Політбюро (поголовно всі) не любили українців, то зрозуміло, що вони не могли допустити, аби поруч із улюбленцем Сталіна — асом Покришкіним — з’явився двічі Герой Радянського Союзу — якийсь Іван Кожедуб. Покришкіну надали звання двічі Героя Радянського Союзу цілком заслужено ще 28 серпня 1943 року. Особисто Олександр Покришкін до маніпуляцій кремлівського зверхника, думаю, стосунку не мав. Тому спочатку цьому російському асу надали третю «Золоту Зірку» Героя (19 серпня 1944 року), а лише після того Іванові Кожедубу — другу. Як потім згадував Олександр Іванович — зовсім несподівано. Отака вона правда — занадто гірка для українців. Та ще цікавіша правда про третю «Золоту Зірку» Героя Івана Кожедуба, яку йому надали в серпні 1945-го. Через три місяці після війни! Як виявилося, за архівними даними, Іван Кожедуб особисто збив 62 літаки противника. В той час, як тричі Герой Олександр Покришкін — тільки 59 машин. Насувався великий військовий скандал. Виправити помилку товариш Сталін