Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Через год Иван Кожедуб был направлен на учёбу в академию Генерального штаба… После окончания академии Кожедуб был назначен Первым заместителем начальника Управления по боевой подготовке ВВС страны, с мая 1958 по 1964 год он был Первым заместителем командующего ВВС Ленинградского, а затем Московского военных округов. До 1970 года Иван Никитович регулярно летал на истребителях, освоил десятки типов самолётов и вертолётов. Последние полёты он совершил на МиГ-23… В 1978 году Кожедуб был переведён в группу Генеральных инспекторов Министерства обороны СССР, а в 1985 году ему было присвоено звание Маршала авиации…
Он умер… на даче (в Підмосков’ї. — В.Б.) от сердечного приступа в августа 1991 года, не дожив двух недель до развала государства,.. (якому вірно служив все життя. — В.Б.) [249, Інтернет].
Це був великий воїн свого часу!
Льотчик-геній!
3. Полковник Василь Кук
Мені довелося зустрічатися з Василем Куком. При зустрічах він називав себе — полковником. Тому і я його так назвав. Хоча сучасні документи свідчать, що Василь Кук був генерал-хорунжим УПА, по суті, останнім чинним командиром Української Повстанської Армії.
Це була скромна, вольова людина. Та почнемо розповідь про Василя Кука з його дитинства.
Василь Кук«Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р(оку) у с. Красне Злочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської області). Батько Степан Матвійович — залізничник. Мати Парасковія Федорівна — селянка.
Всі діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади всі члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення, все майно батьків було конфісковано…» [252, Інтернет].
Василь Кук закінчив Злочівську класичну гімназію і навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні.
3 1927 року належав до організації «Пласт», а з 1929 року став членом Юнацтва ОУН. З 1932 року — член Злочівського Проводу ОУН. Переслідувався польською владою за революційну діяльність. З травня 1937 року перейшов у підпілля.
«У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. В той час працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН (коли постала ОУН на чолі з Бандерою. — В.Б.) провідник ОУН С(тепан) Бандера призначив його (Василя Кука. — В.Б.) членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). У той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН, для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.
У липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення Української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку разом із Дмитром Мироном та зв’язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.
Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона у липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь.
У квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами…» [252, Інтернет].
Тобто Василь Кук був добре знаною людиною у середовищі підпільної ОУН-УПА ще з часів появи бандерівської гілки ОУН. Він був серед керівного складу ОУН (б) з першого дня її появи, призначений самим Степаном Бандерою.
Отож немає нічого дивного, коли 1947 року виникли жорсткі непорозуміння між Шухевичем та Куком, однак вони вчинили неординарно.
Шухевич призначив Кука своїм заступником, а Кук незважаючи на тактичні суперечки, — погодився. Так було збережено єдність керівництва українського руху опору.
«З 1947 р. (Василь Кук. — В.Б.) був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним командиром УПА та Головою Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР)…» [252, Інтернет].
У червні місяці 1950 року відбулася чергова конференція очільників українського руху опору. На ній обрали нове керівництво цього руху.
«…Було обрано наступника Р(омана) Шухевича. Спочатку на цю посаду висунули кандидатуру керівника підпілля в Галичині Р. Кравчука — «Петра». Він, однак, відмовився і передав усю повноту влади В. Куку — «Лемешу», «Ковалю», якого було іменовано Головним командиром УПА… (і так далі. — В.Б.). Заступником В. Кука обрали В. Кравчука: До нового керівництва визвольного руху увійшли також О. Дяків — «Горновий», П. Федун — «Полтава», В. Галаса — «Орлан» [250, с. 483].
Але й більшовики діяли проти повстанців все активніше та агресивніше. До липня 1950 року всі західноукраїнські землі були колективізовані, а в серпні місяці того ж року влада ліквідувала майже всі хутори. Останнє позбавило повстанців надійного зимового прихистку. Найсвідоміших прихильників українських повстанців комуністична влада масово висилала в Сибір. За кожний збройний виступ депортували цілими селами, по 200 родин. Більшовики масово наповнювали села своїми агентами та сексотами. Тільки у 1950 році більшовики вислали понад 41 000 осіб, а з 1944 року — майже кожного десятого. І не треба помилятися, стверджуючи, що виконати наказ Жукова і Берії про виселення українців з рідної землі від «22 июня 1944 года, город Москва» — не вистачило вагонів — це дурниця, бо погнали б пішки. Були інші фактори, котрі унеможливили виконання наказу. Перші ж виселення почалися з Західної України.
«Про кількість висланих із Західної України свідчать такі цифри з доповідної НКВД «Совершенно секретно»… «Для переселения было использовано 44 000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13 592 чел. Начальник 1-го спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов… 23.11.1948 р. № 15/2397». А за наказом заступника НКВД Чернишова, в одному вагоні заборонялося перевозити менше ніж 30–35 осіб. Однак часто у вагони заганяли більше 60 людей.
«Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления — г. Львов… Станция назначения — Иркутская обл. Специальный контингент — бандеровцы. Возрастной состав — престарелых — 10 чел., взрослых