Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
На початку 1941 року ОУН (революційна) домовилася з німецьким військовим командуванням про вишкіл при німецькій армії «700 українських добровольців». Вони розуміли потребу суто українського війська та пам’ятали, як і коли Пілсудський творив свої «Легіони Польські». А позаяк Роман Шухевич — член Центрального Проводу — на той час уже мав офіцерське звання, то зрозуміло, що ОУН (б) саме йому й наказала очолити Перший Український військовий батальйон «Нахтігаль».
«Наказом командування Карпатської січі 6 лютого 1939 року йому (Роману Шухевичу. — В.Б.) надають військове звання чотаря, що приблизно відповідає лейтенантові» [224, с. 85].
Надалі, коли ми говоритимемо про ОУН, мова йтиме про її бандерівське крило, до проводу якого з 1940 року належав Шухевич.
«Тож німецька сторона зобов’язалася навчити військових умінь 800 бажаючих, з яких після вишколу мали сформувати два добровольчі батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» під збірною назвою «Дружини українських націоналістів». Вони мали на меті боротьбу за незалежну Україну. Батальйони підпорядковувалися Проводові (керівництву) ОУН і не були зобов’язані складати присягу на вірність Німеччині та особисто Гітлерові, як це було заведено для решти підрозділів німецької армії…» [224, с. 103].
Автор підкреслює ці факти свідомо: два військових українських батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» підпорядковувалися виключно українському керівництву. І це випливає ще й з того, що коли німці захотіли привести батальйони (під час випуску) до німецької присяги, українські солдати і офіцери відмовилися від цієї процедури. Що засвідчено актами німецького командування та підтверджено Нюрнберзьким судом. Більшовицька брехня в цьому випадку не пройшла.
«Командувач батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич навесні 1941 року виїхав разом зі своїми майбутніми підлеглими до містечка Нойгаммер, де відбувався вишкіл» [224, с. 107].
18 червня батальйон перекинули залізницею до польського містечка Жешув, де він, після початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом, перейшов річку Сян і через Перемишль вирушив до Львова.
«Проти ночі 30 червня «Нахтігаль» зайняв вокзал (львівський. — В.Б.), радіостанцію, ратушу, електростанцію, водонапірні башти…» [224, с. 109].
«Єдиним завданням, заради якого «Нахтігаль» рвався до Львова, було забезпечити проголошення Акта відновлення Української держави» [224, с. 114].
Що й було зроблено «увечері 30 червня 1941 року… Ярославом Стецьком».
Зазначимо: того ж таки «30 червня 1941 року Роман Шухевич знайшов свого брата Юрія серед закатованих (більшовиками. — В.Б.) у дворі тюрми на Лонцького».
Звичайно, керівництво нацистської Німеччини не визнало незалежної України і вдалося, як і Радянський Союз, до масових арештів оунівців.
«З 5 липня розпочалися арешти. У Кракові ув’язнили Степана Бандеру, а після нього — цілу низку відомих українських діячів. Особливо болісними стали наслідки репресій безпосередньо в Західній Україні, оскільки із 3 липня ОУН (б) офіційно вийшла з підпілля, до того ж на роботу в органи влади новопроголошеної незалежної України набрали переважно членів ОУН… 9 липня у Львові заарештовують Ярослава Отецька, зберегти уряд у робочому стані не вдається…» [224, с. 117].
Оскільки батальйон «Нахтігаль» перебував на фронті, в районі Вінниці, Романа Шухевича та його оточення арешти не зачепили. Та він знав від «похідних груп», що гестапо працює і над його кандидатурою. Не будемо переповідати долю батальйону та його командира Романа Шухевича впродовж 1942 року. Німці після гучних перемог, під тиском нацистів, «у грудні 1942 року окрему українську частину розформовують, а її воякам пропонують повторно підписати контракт, тепер уже як військовослужбовцям, на загальних засадах. Батальйон на чолі з командиром відмовляється це зробити. Як наслідок — батальйон остаточно розформовують, а в усіх офіцерів забирають особисту зброю і відправляють до Львова. Подорож відбувається ніби у «звичайних» умовах, але всі — і серед них Шухевич — усвідомлювали, що насправді йдеться про арешт…» [224, с. 126].
Звичайно, Роман Шухевич увесь час служіння в батальйоні підтримував зв’язок із Центральним Проводом. Упродовж цього часу він формально зберігав у Проводі «посаду військового референта та голови Головного військового штабу ОУН». Тому, після прибуття до Львова, не чекаючи арешту, Роман Шухевич зник.
«Втеча вдалася — того самого дня він був у будинку свого друга і колишнього компаньйона по ФАМІ Богдана Чайківського» [224, с. 127].
ОУНівське підпілля продовжувало діяти і після арешту більшої своєї частини.
«Остаточно з тактикою опору нацистам націоналісти визначилися на Другій конференції ОУН (б), яка відбулася у березні 1942 року на конспіративній хаті під селом «Новий Яричів» [224, с. 137].
Почалася боротьба на два фронти: проти більшовицької Росії та нацистської Німеччини.
«Як видно з хроніки подій, 14 жовтня 1942 було обрано як день заснування УПА (Українська Повстанська Армія) зовсім невипадково. Саме в жовтні 1942 року було остаточно запущено механізм розгортання армії, хоч формально рішення було зафіксовано пізніше — у грудні того ж року…» [224, с. 138].
«На початку грудня 1942 року відбулася ще одна конференція. На неї з’явилися, крім Лебедя, Лука Павлишин, Дмитро Грицай, Василь Івахів та Михайло Медвідь, військовий референт Проводу ОУН на Центральних та Східних українських землях. На цій конференції остаточно було затверджено плани розгортання армії і вирішено починати всенародне повстання» [224, с. 138].
Отож, Роман Шухевич з’явився дуже вчасно, бо якраз на ту пору, після Сталінградської поразки Німеччини, стало зрозуміло, що німці програють і більшовики повернуться в Україну. Тобто треба було готуватися до тотальної боротьби.
«Для обговорення змін керівний склад ОУН (б) зібрався у с. Теребіж (за іншими даними — Валуйки) на Третю конференцію ОУН (б). Саме на цій конференції Шухевич засвідчує власне «повернення» до активної діяльності в середовищі ОУН (б)…» [224, с. 139].
Конференція погодилася, що, за всіма ознаками, Німеччина війну програє — і слід готуватися до жорстокого протистояння з радянським тоталітаризмом…
Епіцентром опору нацистам з 1941 року стала Волинь. Волиняни-оунівці стояли на чіткій позиції розгортання Повстанської армії та повномасштабного опору окупантам. Роман Шухевич стояв теж на подібній позиції, тому був сприйнятий на Волині як «свій». Праця Шухевича на створення УПА була досить плідною, хоча паралельно доводилося вирішувати сотні інших питань.
Так одночасно зі створенням партизанської армії та розгортанням боротьби з окупантами на Волині розгорілася війна між українцями та поляками. Відлуння тієї війни чути досі.
«Міжвоєнний польський уряд надавав тут (на Волині, аби збільшити прошарок польського населення. — В.Б.) ділянки, так звані «осади» для ветеранів війни за незалежність Польщі 1918–1920 років. Причому ці ділянки виділяли з найкращих земель і за рахунок місцевих українців» [224, с. 144].
Автор не досліджуватиме це питання зараз, оскільки говоритиме на цю тему в «Післямові».
Зазначимо — головнокомандувач УПА Роман Шухевич мав з цього приводу чітку думку: «Усе це призведе тільки до взаємної ненависті і недовіри між двома народами»