Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода

Окрім "сократівських" діалогів, Сковорода створив і два діалоги-солілоквїї: «Брань архистратига Михаила со Сатаною» та «Пря бѣсу со Варсавою». Перший із них філософ, за його власними словами, писав упродовж 1783 року - "начал в Бур-луках, кончил в Бабаях". Щоправда, перегодом письменник зробить у тексті «Миха-ило-Сатано-махіи» (так на грецький лад називав свій твір сам Сковорода) деякі зміни. Цей діалог посутньо відрізняється від інших діалогів філософа, по-перше, тим, що є справжньою візією (про це наприкінці твору свідчить сам автор), а по-друге, надзвичайно яскравим містеріальним декором, на якому розгортається суперечка персонажів про те, чи є добро легким. Сковорода виразно нав'язується тут до літературної - найперше драматургічної - традиції, цитуючи втрачену Еврипідову трагедію «Даная» (за «Моральними листами до Люцилія» Сенеки), трагедокомедію Варлаама Лагцевського «Гонимая Церковь», «Епінікіон» Феофана Прокоповича, старовинну книжну українську пісню «Зима прейде, солнце ясно...» тощо. Уже Алек-сандру Хашдеу вважав за необхідне порівнювати «Брань архистратига Михаила со Сатаною» з драмами Есхіла, Софокла, Еврипіда, Кальдерона, Гете чи Байрона. Ця пишна барокова містерія-візія постає, зрештою, не чим іншим, як "принципом ін-дивідуацїї" тієї напруженої борні, що точилася в душі самого філософа. Те саме слід сказати й про діалог «Пря бѣсу со Варсавою», написаний 1783 року. У ньому вперше й востаннє єдиним героєм твору Сковорода виводить самого себе. Свою власну духовну борню він пробує змалювати за допомогою образного ряду євангельської історії про спокушання Христа дияволом у пустелі (Мт. 4:1-11; Лк. 4: 1-13). Персонажі діалогу - Варсава й Даймон - це внутрішні голоси самого Сковороди. Вони втілюють полярні погляди на природу добра: той, що його дотримувався Сковорода як автор циклу «Басни Харьковскія», зокрема байки «Змія и Буфон» ("Чем лучшее добро, тѣм болыпим трудом окопалось, как рвом"), і той, що його філософ обстоював уже в старості (добро - легке).

У доробку Сковороди, крім оригінальних творів, є ще й ціла низка перекладів. Слід сказати, що він чітко розрізняв translatio, тобто достотний переклад, та interpretatio, тобто вільний переклад, чи переспів. "Перекладач [translator], - писав український поет, коментуючи власний переклад елегії Сідеруна ван Госе, - ставить слово замість слова, як зуб замість зуба, а тлумач [interpres], неначе ніжна годувальниця, кладе в рот своєму годованцеві розжований хліб і сік мудрості". Проте досить часто Сковорода ототожнює переклад та переспів. "И сія-то причина, - зазначав він у присвяті свого перекладу Ціцеронового трактату «De senectute»42, - заохотила меня поднесть сію книжечку, претолкованную здвшним нарѣчіем... А переведены не слова ея, но мысли". Іншого разу Сковорода напише таке: "Уклонившися от Библіи к Плутарху, перевел я книжечку его «О спокойствіи душевном», истолковав не на-ружную словозвонкость, но самую силу и эссенчію43, будто гроздіе в точилѣ выда-вил". У всякому разі, філософ вочевидь надавав перевагу вільному перекладові й далеко не завжди прагнув адекватно віддзеркалити всі особливості оригінального тексту.

На цих засадах Сковорода створив декілька версифікаційних вправ на теми другої книги Вергілієвої «Енеїди», переклав оди Горація «До Ліцинія Мурени» (II, 10) та «До Помпея Гросфа» (П, 16), уривок з першої книги Овідієвих «Фастів» («Похвала астрономіи»), трактат Ціцерона «Про старість», зроблений Марком-Антуаном де Мюре прозовий виклад комедії Теренція «Адельфи», п'ять трактатів Плутарха (зберігся тільки «О спокойствіи души»), дві поезії Марка-Антуана де Мюре, елегію Сідеруна ван Госе, епіграму «Inveni portum...» тощо. Наприклад, сковородинські переклади "римського пророка" Горація, які вивершують стару українську традицію "претолкованія" цього поета, представлену, зокрема, Афанасієм Кальнофойським, Лазарем Барановичем, Іваном Максимовичем, Михайлом Козачинським, - це не що інше, як християнські parodiae Horatianae в дусі барокових поетик. Попри те, що переклад оди Горація «До Помпея Гросфа» є, як казав Чижевський, спробою "віддати думки оди (яка, до речі, ніби розвиває думки Епікура про f]cn>XLa44) в тій самій кількості строф та тим самим розміром - 'сапфічною строфою', в її силабічному одяїу", Сковорода посутньо модернізує та християнізує оригінал. Недаром образи, за допомогою яких поет змалював марнотне розмаїття людського життя в перекладі та переспіві цієї оди, дуже схожі на "персонажів" псальми "Всякому городу нрав и права...". Назагал беручи, сковородинські переклади Горація є "змаганням" християнського поета з класиком, у ході якого римський лірик немовбито приймає святий хрест. Так, Сковорода переклав Горацієве "quod ultra est, oderit curare"45 (Carm., П, 16) словами, які, за свідченням св. єв. Матвія, належали самому Христові - "не печись на утро" (Мт. 6: 34). Коментуючи свій переклад, поет зазначав: "Бо хто черпав зі святих отців, за прислів'ям, як собака з Нілу, той зрозуміє, що 'завтрашнє' треба розуміти як наступне життя. Бо якщо наше життя всюди у Святому Письмі порівнюється з днем, перша ж частина доби є ніч, а друга - світло, то дуже правильно ранній вік, тобто юність, називати нерозумним, сучасним життям, ще не освітленим сонцем істини. Друга ж частина життя, що порівнюється зі світлом і називається життям..., коли відкидаються справи тьми. Отже, коли автор говорить: 'не турбуйся про завтрашній день', він хоче сказати: не слід турбуватися про те, що ти будеш їсти або в що одягнешся в старості. Шукай у теперішньому житті тільки царства Божого, піклуйся і дбай тільки про доброчесність і мудрість". Шляхом алегорези Сковорода досягає того, що Горацієва ода й Святе Письмо навзаєм пояснюють одне одного. Слова Горація неначе входять до контексту богонатхненних євангельських образів, а ті своєю чергою стають немовбито належними перу римського класика.

Зрештою, Сковорода не раз звертався до поезії Горація і в своїх оригінальних творах. Приміром, в одному з листів до Ковалинського філософ зазначав: "Повернувшись із школи, я твердо вирішив докладно поговорити з тобою про пороки черні й одразу ж написав оці вірші, взявши за взірець нашого Флакка". Це сказано з приводу незавершеної поезії, що розпочинається словами: "Beatus ille, qui fugit negotia, / Ut prisca Christiana gens!.."46. Цитовані рядки виразно корелюють із початком другої еподи римського лірика ("Beatus ille, qui procul negotiis, / Ut prisca gens mortalium..."47), а подальші слова Сковороди: "Sic homo sum: nihil mihi dulcius nugis istis48. Quodsi quando incido in hominem similium nugarum studiosum, tantum non sublimi ferio vertice sidera"49, - є