Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода
У всіх своїх творах, і оригінальних, і перекладних, Сковорода постає передусім філософом та богословом. На його думку, "Христова філософія" - це не що інше, як головна мета ("главная цѣль") дочасного людського життя, котра "устрѣмляет весь круг двл своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу, благородство сердцу, свѣтлость мыслям...". Бути філософом означає вміти добачати "сверх пустыни, сверх стихій-ной бражди, нвчто новое, нестарѣющееся, чудное и вѣчное", зрештою, "посвятиться Боїу", тобто вільно шукати його "в натурѣ и в книгах". Оцій справжній філософії Сковорода протипокладав "дурну філософію" (stulta philosophia), або "дурномуд-pie" (|jOQOcro(jxa), що його св. ап. Павло назвав колись "пустою философіею, которая бражничит по бурдв стихійной, препятствующей философствовать по Христѣ...". Отже, філософія Сковороди має виразний релігійний характер. Самі слова "фило-софія", "богословіе", "боговѣдВніе", "богознаніе", "богомысліе" означають для нього одну й ту саму "всезагальну науку" про людське щастя, якої не може навчити ані історик, ані фізик, ані логік, ані граматик, бо то є справа "апостолов, пророков, свя-щенников, богомудрых проповѣдников и просвѣщенных христіанских учителей...". Недаром Сковороду часто називали "філософом-богословом" (Дмитро Багалій), "філософом-теософом" (Домет Олянчин) чи вже "вільним церковним мислителем" (Василь Зеньковський). Під цим оглядом чимало важать і вказівки на те, що "наука Сковороди про мікрокосмос у протилежність до відповідної науки Ренесансу та ба-рока на Заході забарвлена не натурфілософічно, але етично та релігійно" (Дмитро Чижевський), що християнську тринітарну доктрину Сковорода вважав за справжнє джерело філософії (Федір Зеленогорський), а його "інтуїтивна онтологія" має у власному підложжі православну віру (Стефан Шерер).
Окрім того, філософія була для Сковороди ще й певним трибом життя. Про Сковороду здавна говорили, що він жив так, як учив, а вчив так, як жив. Справді-бо, життя Сковороди - то його втілена філософія. Один із чільних діячів українського модернізму Андрій Товкачевський навіть казав, що якраз життя Сковороди і є його найліпшим філософським твором. У всякому разі, таке розуміння єства філософії обумовлювало й відповідний стиль думання та письма, зокрема нехіть Сковороди до систематичного викладу онтологічної, епістемологічної, етичної та іншої проблематики. Саме це дало Дмитру Багалієві підставу стверджувати, що узвичаєний поділ творів Сковороди на філософсько-богословські та власне літературні має суто умовний характер, адже він "грунтується лишень на різниці по їхній формі, що ж до змісту свого, то всі оригінальні твори Сковороди, і богослов-сько-філософські, і літературні дуже схожі між собою". Перегодом на цій особливості творів Сковороди будуть наголошувати Іван Іваньо, Юрій Шевельов, Елізабет фон Ердманн та інші. Власне кажучи, Сковороду віддавна заведено називати "по-етом-філософом" ("Dichter-Philosoph", "poete-philosophe"), "письменником-філо-софом", "філософом-митцем" тощо. Єдність поезії та філософії у творах Сковороди засвідчує, зокрема, його звернення до жанрів "сократівського" діалогу, візїї, солілоквія, езопівської байки або й те, що у своїх поезіях та байках письменник повсякчас розробляє філософські теми, а у філософських жанрах рясно вживає різноманітні образи.
Прикметне для Сковороди органічне поєднання поезії, філософії, богослів'я й релігійно-містичних розважань, антитетично-символічний спосіб думання та деякі інші обставини спричинилися до того, що його основні ідеї викликали чимало різноманітних, інколи - цілком протилежних, міркувань і присудів. Це годна засвідчити вже та довга вервечка філософів, з якими порівнювали Сковороду. У ній зринають імена Сократа й Гайдеггера, Беме й Поппера, Авіустина й Спінози, Томи Аквінського й Потебні, Епікура й Ляйбніца, Філона й Руссо, Плотина й Шопенгауе-ра, Орігена та Юнга. Скажімо, науку Сковороди про те, що все суще складається "из двох єдино составляющих естеств, называемых матеріа и форма", пробували трактувати і як вияв абсолютного ідеалізму, і як дуалізм, і як пантеїзм, ба навіть як матеріалізм. Так само по-різному тлумачили його антропологію, етику, естетику, по літію, теорію пізнання.
Утім найбільш обгрунтованими та переконливими є спроби розглядати філо-софсько-богословські ідеї Сковороди в річищі християнського неоплатонізму. Найперше Сковорода вчить про видиму Й невидиму природи. Невидиму природу філософ окреслює, зокрема, як те, що є "в деревѣ истинным деревом, в травѣ травою, в музыкѣ музыкою, в домѣ домом...". Натомість видима природа, тобто матерія, -це не що інше, як тінь природи невидимої. "Вся исполняющее начало и мір сей, на-ходясь тѣнью его, границ не имѣет, - каже Сковорода в трактаті «Silenus Alcibiadis». -Он всегда и вездв при своем началѣ, как тѣнь при яблонѣ. В том только разнь, что древо жизни стоит и пребывает, а тѣнь умаляется; то преходит, то родится, то ище-зает и єсть ничто". Видиме й невидиме поєднане в будь-якій речі так, як людська та Божа природи в Христі, тож суть цього поєднання можна описати лише за допомогою парадоксальних термінів христологічного догмата. Діалектика матерії та форми постає тут перманентним актом creatio ex nihilo35, тобто безконечним процесом з'яви речей: "Сіе-то єсть прямое сотвореніе сильнаго! - двлать из ничего чудо, из сѣни точность, дать грязи ипостась, а подлой тлѣни величіе". Така онтологічна модель -зроду платонівська. Тим часом платонічний універсалізм метафізики Сковороди наскрізь пройнятий духовним досвідом християнства. Попри весь найгостріший дуалізм матерії та духу, метафізика Сковороди не знає чогось схожого на гностичну негацію природи - їй значно ближчі, скажімо, отці Церкви, котрі розмірковували над премудрою владнаністю світу як джерелом "природного благочестя". Сковорода був схильний тлумачити космос як "інше" Бога, точніше кажучи, Софії-Премудрості Божої - посередниці між Творцем та його розмаїтим творивом (Олег Марченко).
У річищі платонізму Сковорода трактує й питання естетики. На його думку, прекрасне - це ідеї речей, а потворне - наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. Наприклад, малярська картина складається з невидимого малюнка та видимої фарби. "Краска, - каже Сковорода, - не иное что, как порох и пустоша. Рисунок, или пропорціа и располо-женіе красок, - то сила". Філософ може окреслювати джерело краси також за допомогою понять "міра" або "ритм". У музикантів, зазначав він, "мѣра в движеніи пѣнія именуется темпо. ...Темпо в движеніи планет, часовых машин и музыкалнаго пѣнія єсть то же, что в красках рисунок". Отож, прекрасне походить від божественної природи, а людське мистецтво годне лише надавати блиску Божому твориву. Ідея речі, писав мислитель у байці «Собака и Кобыла», є те головне, що "называется гречески то прёпоѵ, сирѣчь благолѣпіе, или красота, и не зависит от науки, но наука от нею". Услід за Платоном, Сковорода говорить також про містичну єдність правди, добра й краси.
Центральне місце у філософії Сковороди посідає проблема людини. Це означає, що питання онтології, естетики чи гносеології на значну міру
