Повна академічна збірка творів - Григорій Савич Сковорода

Найславетнішою піснею «Саду божественных пѣсней» є «Всякому городу нрав и права...», постала зі слів Ісуса, сина Сирахового: "Блажен муж, иже в премудрости умрет и иже в разумѣ своем поучается святынѣ" (Сир. 14: 21; чернетка-автограф цього твору має епіграф: "Solum euro feliciter mori"35):

Всякому городу нрав и права;

Всяка имѣет свой ум голова;

Всякому сердцу своя єсть любовь,

Всякому горлу свой єсть вкус каков,

А мнв одна только в свѣтѣ дума,

А мнв одно только не йдет с ума...

Попри те, що в 10-ій пісні «Саду...» виразно вчувається сковородинський "дух сатиризму", вона є перш за все метафізичною поезією. Недаром за своїм ідейним та образним ладом «Всякому городу нрав и права...» нагадує старожитні лірницькі пісні про Страшний Суд, святого Миколая, хресну муку Спасителя, а надто - псальму «Нема в світі Правди, Правди не зиськати». З другого боку, ця поезія є "наслідуванням" Горація, зокрема його оди «До Мецената» («Глянь, нащадку ясний давніх володарів...»). У змальованих на взір римського лірика "пороках черні" Сковорода схильний бачити безладну мішанину пристрастей, світове "торжество", що його мудра людина мала б усіляко цуратися. Отож, послуговуючись старою риторичною схемою "один полюбляє те, другий - те, третій - те, я ж кохаюся ось у цьому", поет створює чи не найліпшу в українській метафізичній ліриці набожну пісню про світове "різнопуття", а власне - про "ліву", погибельну, та "праву", спасенну, дороги людського життя.

До найвідоміших пісень «Саду...» належать і «Ах поля, поля зелены...» («Пѣснь 13-я») та «Ой ты, птичко жолтобоко...» («Пѣснь 18-я»). У першій з них Сковорода за допомогою усталених образів буколічної поезії (квітучі поля, чисті струмки, пташиний спів, пастух, вівці, звуки сопілки) змальовує картину вільного спокійного життя на лоні розкішної природи. Нав'язуючись до поезії Вергілія (за епіграф до раннього автографа цієї пісні слугують слова з Вергілієвих «Георгік»: "О fortunatos nimium bona si sua norint agricolas"36), філософ говорить тут про сільську ідилію та про спокій мудрого чоловіка. Тим часом у 18-й пісні він розробляє гораціанський мотив "живи непомітно". У цій стратегії Сковорода трактує і взятий з Першого соборного послання св. ап. Петра епіграф: "Господь гордым противитея, смиренным же дает благодать" (1 Петр. 5: 5). Натомість виражальні засоби 18-ї пісні «Саду...» належать до української народнопісенної традиції: як слушно стверджував Олександр Потебня, Сковорода контамінує тут старовинні українські пісні «Ой ремезе, ремезоньку» та «Ой не стій, вербо, над водою». «Пѣснь 10-я», «Пѣснь 13-я» і «Пѣснь 18-я» уже за життя поета ввійшли до репертуару українських кобзарів та лірників під назвою "Сковородиних псалмів", чи "сковородинських веснянок". Александру Хашдеу, публікуючи ці поезії 1831 року в часописі «Телескоп», зазначив: "Пропоновані тут три пісні Сковороди, що були написані ним для простого люду слобідським діалектом, досягли своєї мети. Українські сліпці співають їх під іменем 'сковородинських веснянок'; принаймні так називав їх мені один сліпець у Харкові, який навчився їх... від самого Сковороди в Маначинівській пустині".

Добре знаною є також 30-а пісня «Саду...» («Осѣнь нам проходит, а весна про-шла...»), що має за епіграф старовинну грецьку епіграму з «Палатинської антології» (XI, 51). Цю епіграму Сковорода переклав по-латині й вивчив напам'ять, коли перебував у Троїце-Сергієвій лаврі. Вона присвячена темі швидкоплинності життя і в українському перекладі звучить так: "Наслаждайся дней твоих, все бо вмалѣ старѣет: / В одно лѣто из козленка стал косматый цап". Поет розгортає цей мотив в екзистенційній стратегії, говорячи про те, що робить дочасне людське життя солодким: про сподівання на Бога та про безпристрасність, зрозумілу як відсутність страху смерті. Наприкінці поезії зринає образ Христа-Епікура: "Так живал аоинейскій, так живал и еврейскій / Епикур - Христос", - за допомогою якого Сковорода допасовує до Божого Об'явлення Епікурову сентенцію: "Спасибі Боїу, що потрібне зробив легким, а важке - непотрібним".

Останньою за часом поезією, що увійшла до «Саду...», є 29-а пісня («Чолнок мой бури вихр шатает...»). Вона має покаянний характер і засновується на алегоричному тлумаченні євангельської оповіді про втихомирення Христом Тиверіадського озера (Мт. 8: 26-27; Мр. 4: 39^1; Лк. 8: 24-25). її ліричний герой, уподібнюючи себе до нещасливого мореплавця, покладає всі свої надії та сподівання на Христа. Саме Христос названий тут "Петрою"37, тобто пристановищем, "кам'яною горою", котра, як писав поет у коментарі до прикінцевого рядка 14-ї пісні «Саду...», є образом блаженства, місця, де людина може сховатися від мирської марноти.

Перу Сковороди належить і чимало латиномовних поезій. Серед них -«Carmen», «Quid est virtus?», «Epigramma», «In natalem Basilii Tomarae, pueri 12 annorum», «In natalem bilogrodensis episcopi», «De sacra caena, seu aeternitate», «De umbratica voluptate»38, 25 віршів у листах до Михайла Ковалинського, 2-у листах до Якова Правицького, а також численні двовірші й невеличкі уривки, розсипані по інших творах. Свої латинські поезії Сковорода писав елегійним дистихом, ямбічним триметром, асклепіадовою строфою, ямбом і амфібрахієм. їх можна поділити на ліричні, привітальні та набожні.

Загалом беручи, Сковорода-поет звертався переважно до тих мотивів, які були найбільш популярні в метафізичній ліриці українського бароко: море світу, життя -дорога, світ як театр, свобода, людське "різнопуття". Досить часто зринає в нього й мотив плинності (varietas) світу та марності (vanitas) дочасного людського життя, тобто мотив смерті, який можна вважати за справжню "царську дорогу" української барокової поезії. Серед христологічних мотивів у Сковороди на передньому краї перебувають різдвяний (він пройнятий тут містичним пафосом благодатного "обоження") та великодній, тісно пов'язаний із мотивом співрозп'яття (варто пригадати хоч би слова 7-ї пісні «Саду...»: "Сраспни моє ты тѣло, спригвозди на крест; / Пусть буду звнѣ не цвлой, дабы внутрь воскрес"). Окрім цього, у поезії Сковороди звучать мотиви спокою, щастя, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю й дияволом, Христової бідності тощо. Один раз, а власне в поезії «De libertate», зринає і мотив "золотої вольності" (aurea libertas), добре знаний у нашій бароковій літературі, починаючи ще з 1620-х років («Вѣршѣ на жалосный потреб... Сагайдачного» Касіяна Саковича, «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького та інше). У цій поезії, що є, очевидно, уривком якогось більшого твору, Сковорода, уславлюючи борню України за свободу, змальовує образ Богдана Хмельницького як "батька вольності", Божого обранця, котрий оружною рукою виводить свій народ із чужинської неволі.

Під жанровим оглядом поезія Сковороди так само доволі барвиста. Тут є різдвяні та великодні пісні-канти, епіграми, елегії,