Конституційне право України - Володимир Годованець
Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917–1920 рр. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:
Україна є суверенною, самостійною та ні від кого не залежною державою;
уся влада в УНР належить народові України;
за формою правління УНР є парламентською республікою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;
за формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;
взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав людини;
організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:
органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори, які формують інші гілки влади;
вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
У зв’язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р.
Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило поле для подальшого конституційного розвитку України. Велику роль для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: «Закон про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». У них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.
Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юридичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державному будівництві. Він розробив проект виборчого закону, проект Конституції України та «Програму для складання повного зводу законів для звільненої України».
Акти радянського періоду Української державності (1919–1990 рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя та об’єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі та на місцях; закріплювали перелік демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалістичні «надбання». З формально-юридичного боку ці конституції відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань і соціальними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет у світі. Але для них характерною була декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної системи. Суттєво обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.
Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов’язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та громадянина.
Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р., у ході якого:
було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука;
Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено та схвалено Концепцію нової Конституції України;
на основі Концепції Комісія підготувала проект Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв’язку з загостренням політичної ситуації, що відобразилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.
Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладанням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.) характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме:
створенням робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;
створенням Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);
схваленням Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передачею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради України;
створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України;
колективним обговоренням 27–28 червня 1996 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби) статей проекту Конституції України та прийняттям нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;
завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом Верховної Ради України та урочистим підписанням тексту Конституції України Президентом України та Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.
Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.
У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.
Розділ I «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1—20).
Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й гарантії їх реалізації, а також обов’язки громадян перед державою й суспільством
