Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Такий вислів й таке значення слова «в і д б ер и» — поганське, а не християнське.

Наша українська мова, як я вже не раз підкреслював тут, багато має такого, що постало ще за дохристиянського часу. На жаль, з такого погляду мова наша ще не вивчена. Див. відповідні слова у Покажчику.

Ось через усе це хоч стародавні боги потроху й заникали, але не зникали безслідно: народ їхні якості помалу переносив на нові Божества. Не зникали, як ми бачили, й старі Свята: їх поєднано з новими. Духовенство на початку спокійно й розсудливо не виганяло старого безслідно, але поєднувало старе з новим, — це давало родючий ґрунт легшого поширення Християнства/ але разом з тим це стало й причиною двюєвір'я. Духовенство пильнувало на початку заохочувати й не відстрашувати народу від Нової. Віри, тому педагогічне головне з старої віри приспособлювало під нове, поєднуючи їх, і полишаючи часові зробити своє: На жаль, час показав, що старе було дуже міцнеу і вперто трималося й далі.

Історичні пам'ятки показують, що Християнство легше защіплювалося на півдні Русі, але на півночі її, в землях Новгородській, Ростовській й ін., воно сприймалося дуже неохоче й дуже поволі, і народ часом і збройне боронив свою стару віру. Волхви тут сильно бунтували народ проти Нової Віри. В Ростові та в його околицях стояли ідоли, і народ їм молився ще дуже довго, і тільки аж четвертий Єпископ Ростовський Ісайя (1077–1089) відважився поскидати їх по головніших містах. В половині XII віку в'ятичі вбили свого хрестителя, Києво-Печерського ченця Кукшу (11113 р.), що проповідував їм на р. Оці.

Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський письменник І. Наживин у своєму романі «Кремль» 1932 р. ст. 4 пише таке: «Наши историки знают, но не дѣлают из этого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 верстах, был обращен в «Христіянство» только в XV вѣкѣ, при чем для этой цели были развернуты крупныя воинскія силы. Только в середині XVII вѣка было запрещено правительством праздновать Ярилѣ в богоспасаемом градѣ Воронежѣ».

Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні держаться міцно. Проф. Д. Шестаков написав цінну працю: «Изслѣвдованія в области греческих народных сказаній о Святих» (Варшава, 1910 рік, 268 ст.). Це поважна праця про двоєвірство в Греції, яка багато сприйняла від поганських часів. А з Греції це двоєвірство широко сунуло по всьому світу, а в тому й до нас, в Україну.[244]

Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з давніх часів. Був у нас (і в південних слов'ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошувати церковні Тропарі.. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, і такий празник уважався належним. Тому й появилося «Слово про тропарні чарки» десь XII віку.[245]

Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: «В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що породила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому розумі не родять плачу, то Тропарі, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато Тропарів установили не робітники Бога, а черева, що бажають багато пити».[246]

При хворобах хворого треба окропити Святою водою, але неодмірно з вуглинки.

Ключевський свідчить, що «Єзуїт Авріль, коли року 1680-го їхав з м. Саратова, то бачив, як поганська Мордва пиячила в день Св. Миколи, наслідуючи руських».[247]

На Сході часто Ікони звуть богами (Вовк 107), стіна з Іконами — «божник». При в'їзді до села конче стояли фігури, як охоронники від чуми та холери (там само 118).

Як дзвін задзвонить, усі хрестяться: в хаті до Образів, а надворі — на Схід або до Церкви.

Народні маси взагалі не скоро міняють свої попередні вірування, бо вони — їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена має свій філософский світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народніх вірувань ще й сьогодні бачить серед них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з Християнством. У народі ще й сьогодні позостається стародавній ляк перед богом, коли богові догоджувано, щоб допоміг у якій справі. Те саме часте й тепер: Богу моляться й постять часом не з потреби живої душі, але щоб досягти свого бажаного, навіть із заздрощів.

Проти цих стародавніх залишків Церква рано стала боротися, але без більших наслідків. Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів, і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався. Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах» сильно скаржиться, що люди Причастя не приймають; із цих же причин цар Петро І в 1716-му році видав зарядження, щоб кожен «повсегодно», бодай раз у рік, у Великий Піст, конче посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою.[248]