Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Ненсі Астор була першою жінкою, яка стала членом Палати громад, і коли у 1919 році спитала Черчилля, чому він так холодно ставився до неї, то отримала психологічно глибоку відповідь: «Я почуваюся так, ніби ви увійшли до моєї ванної кімнати, а у мене для оборони є лише губка». Так говорить колишній вихованець суто чоловічої англійської приватної школи.

А в березні 1944 року трапився справді жахливий випадок, коли Палата голосувала за законопроект Батлера про освіту і член парламенту від консерваторів Тельма Казалет-Кейр успішно просунула поправку за рівну платню для учителів-жінок. Черчилль вирішив скористатися цим як приводом принизити своїх критиків із задніх рядів. Він перевів питання у голосування вотуму недовіри (до якого мало хто схотів би залишитися в опозиції) і вимусив членів парламенту задавити рівну платню для вчителів-жінок 425 голосами проти 23.

І у той час його справедливо-таки виставили до ганебного стовпа; та все ж ніхто не зміг би звинуватити його у жінконенависництві — він любив розумних жінок (Памелу, Вайолет); і зрештою до нього дійшло. Він спокутав вину, коли одним із останніх своїх парламентарних заходів на початку 1955-го заявив про рівну оплату праці для жінок у галузі освіти, громадянської служби і місцевого самоврядування. У 1958 році він запропонував допускати на рівних умовах жінок до навчання у коледжі Черчилля у Кембриджі й сказав Джоку Колвілю: «Коли я замислююсь над тим, що жінки зробили для війни, я відчуваю певність — вони заслуговують на рівноправне ставлення до себе». (Коледж зрештою допустив жінок до навчання у 1972 році.)

Можна критикувати Черчилля за те, що він був імперіалістом і сіоністом, — а він, звісно, був і тим, і іншим, — та справедлива людина повинна б погодитись, що ці обидва проекти він підтримував тому, що збагнув: вони просувають цивілізацію. Іноді у висловлюваннях щодо Індії здається, що він просто звихнувся («Ґанді слід було би зв’язати по руках і ногах перед воротами Делі та розтоптати величезним слоном»); але потрібно пам’ятати, що у британському правлінні радж він бачив засіб приборкання варварських порядків — саті, викупа нареченої, ганіння недоторканних і такого іншого.

А тим, хто з презирством ставиться до імперії, слід запитати себе, чи ненавидять вони її більше, аніж, скажімо, рабство або жіноче генітальне каліцтво. Імперіалізм Черчилля був чимось значно більшим, ніж просто роздутий еготизм надпатріота. Він був настільки несхожим на таких численних інших політиків усіх часів, що, вважаю, у глибині душі був істинним ідеалістом. Він вірив у велич та цивілізаційну місію Британії, що й змушувало його говорити певні речі, котрі сьогодні видаються дещо безумними.

Усі ті негідні цитати роками збирали античерчиллівці, і вибілені кістки цитат жахаюче лежать у кутку картини. Проте вони є тільки частинкою неозорого пишного пейзажу; і вони аж ніяк не викликали огиду різноманітних політиків, які намагались змавпувати Черчилля, закликати до нього або керуватись його генієм — від Гарольда Вілсона до Марґарет Тетчер, Кваме Нкрума, Фіделя Кастро, Нельсона Мандели.

А це тому, що історія Черчилля є більш значною та натхненною, аніж просто політичне вчення. Вона про неприборканість духу людини. Сьогодні його погляди можуть здаватися нам жах якими непопулярними, проте у суті своєї особистості він є джерелом вічної — і, мабуть, зростаючої — наснаги.

Погляньте на орди відвідувачів, що тупотять садами Чартвеллу: у 2013 році аж 212 769 людей — рекорд. З усією повагою до того славетного дому, він не є архітектурним шедевром. Якщо не добирати слів, його стиль доволі сумовитий і червоної цегли там перебір. А землі хоч і просторі й достатньо приємні, та не рівня величнішим аристократичним маєткам.

Але люди їдуть до Чартвеллу, бо він їм нагадує про дух Черчилля; саме тому відвідують і підземні військові кімнати Черчилля при Секретаріаті Кабінету міністрів — рекордні півмільйона за минулий рік, а це на 38 відсотків більше, аніж попереднього року. Туди йдуть, аби відчути майже фізичну присутність колишнього прем’єр-міністра: побачити складане ліжко, на якому він поринав у короткий денний сон задля відновлення сил, мапу британської берегової оборони, сигару, що, як дивна коричнева закам’янілість, лежить у попільничці.

Люди відчувають його велич і мужність у ту мить, повну розпачу; і саме тому жодному із ревізіоністів так і не вдалося влучити в ціль. Рік у рік їхні нікчемні постріли вибухають навколо нього, а він пливе поміж них на білому скакуні, вимахуючи у повітрі капелюхом, спокійний та неушкоджений, як тоді, у мушкетному вогні в Малаканді.

***

Я замислився над однією рисою Черчилля — над мегалопсихією, величчю серця, — коли пригадав, що певний аспект його креативного життя ми як слід не розглянули. Отож одного спекотного дня я вирішив знову вирушити до Чартвеллу та приєднатися до компанії прочан.

Стоячи в заторах Південного Лондона, я пригадав історію про те, як він часом о 16:30 у четвер їхав із Лондона, забирав стенографіста та пуделя Руфуса і спинявся, аби купити газету «Івнінґ Стандард» у тому самому місці біля Кришталевого палацу. Продавець газет щоразу виходив, та вітався із ним, і відмовлявся брати від Черчилля гроші; і кожного разу він віддавав йому залишок сигари, хоч би яку курив тоді (пригадайте ще одного отримувача Черчиллевих недокурків, садівника із Чартвеллу; бідолаха помер від раку). Чи є у світі ще бодай один політик, який міг би розплачуватись напівзжованими сигарами?

Прибувши до Чартвеллу, ми одразу вирушили крізь гущу садів, повз круглий широкий плавальний басейн, до художньої студії біля ставків.

Черчилль захопився живописом у 1915 році, у стані постґалліполійського смутку, та винайняв будиночок під назвою Гоу-фарм біля Ґодалмінга. Пізніше він описав, як взявся до тієї справи, яскраво продемонструвавши своє журналістське вміння створити щось дивовижне з чогось не дуже й особливого…

Трохи заміських недільних експериментів із набором дитячих фарб, і наступного ранку я вже був змушений обзавестись повним спорядженням для малювання олією.

Наступним кроком, після придбання фарби, мольберта й полотна, було почати. Але як же важко дався мені цей крок! Палітра блищала кольоровими краплинами; полотно чисте і біле витріщалось на мене; порожній пензель важко й приречено застиг нерішуче в повітрі. Руку було наче заарештовано безмовним вето. Та врешті-решт, небо того дня було безперечно блакитне, блідо-блакитне, якщо на те пішло. Без сумніву, потрібно було змішати блакитну з білою фарбою і накласти згори на полотно. І справді не треба мати художньої освіти, аби це зрозуміти. Це вихідна точка, відома всім.

Отож, дуже боязко крихітним пензликом