Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
— Їй Богу, дядько набрехав. Се неправда, що Григорович і сей другий Галичанин арештовані! — кликнув хтось із гурту, що обступив Марійку, і кождий уже тепер був тої самої гадки.
У мені також під впливом сеї відомости збудилися деякі надії. Раз, допускав я можливість, що Горачук і Григорович через те, що йшли в товаристві солдатів, були взяті за арештованих, то знову потішав себе надією, що хоча, може бути, й були арештовані, однак зуміли видертися з рук большевиків.
Я почав вірити, що з тих двох допущень одно або друге правдиве. Зрештою, сам факт, що післанець із листом знав, до кого звернутися в хуторі, вказував на те, що він говорив із Григоровичем, який дав йому в тому напрямі вказівки. А те все виглядало, що Григорович на волі.
“Та чи справді мужик видумав цілу історію з арештованнєм? Невже ж він так помилився?” — тиснулася знов инша думка в голову.
“І чому Григорович не прислав післанця тоді, коли було умовлено, а прислав аж тепер?” — повставало нове питаннє.
Усі ті думки будили в мені знов якийсь неспокій і підозріннє. Колісник був також тої думки, що ся історія не зовсім ясна і до неї треба забратися обережно. Він зразу натякнув, що все те може бути провокацією.
Довго ще радили ми над питаннєм, що робити з післанцем, чи його спровадити до нас, чи післати кого по листа в хутір. У кінці кінців усі згодилися на Колісникову пропозицію, а вона була така: Марійка верне в хутір і спровадить незнайомого чоловіка на поляну, т. зв. Антонів острів. Нас трьох вийде напроти нього, і там побалакаємо з ним та побачимо, що воно за лист.
Як сказано, так і зроблено. Марійка зараз відійшла в хутір, а я, Колісник і Середа, забравши кріси і набої, вийшли на умовлену поляну. Ми посідали на землі й стали ждати. За яких п’ять мінут здалека показався якийсь незнакомий нам чоловік. Ми догадалися, що се й є той київський післанець із листом від Григоровича.
Незнакомець зближався повільною ходою до нас. У лівій руці його був вузлик. Він сам середнього росту, літ 21 — 22, сильно, майже атлетично збудований мужчина, тип степового Українця, з першого погляду зробив на мені неприємне вражіннє. Його хитрі сірі очі бігали нервово на боки. Я мав вражіннє, що він уникає нашого зору, але рівночасно приглядається нам пильно. Він підійшов зовсім близько.
Я сидів на краю по правій стороні, всередині Колісник, а по лівій його руці Середа. Незнакомий окинув нас іще раз своїм проникливим поглядом і звернувся до мене:
— Здраствуйте, товаришу Крезуб, — він ухилив дещо свойого картуза і подав мені свою кріпку жилясту руку.
Привітавшись також із Колісником і Середою, незнакомий присів біля нас на землі. Вже тепер не могло бути ніякого сумніву, що післанець із Київа бачився з Горачуком або з Григоровичем, а може, з ними обидвома. На се вказував факт, що він пізнав мене і назвав по назвиську. Очевидно, хтось із них описав йому мою особу.
— Ви, товаришу, з Київа? — запитав Колісник, коли післанець сів біля нас.
— Да, з Київа, — відповів запитаний, сягнув за холяву свойого чобота, витягнув звідтіль листа і подав не Колісникові, але мені.
— Від кого сей лист? — запитав я.
Післанець відповів, що від Григоровича. Я розгорнув папір і став читати. Зміст листа такий: “Дорогий Товаришу! Я тепер у Київі. Бачився з Опокою і переговорив з ним. Горачук на його дорученнє їде на зв’язок на захід, а я на схід. Опока прохає, щоб ти також приїхав сюди. Є справи, які з Тобою мусить вирішити. Коли поїдеш у Київ, забери із собою мої річи і документи. Твій Григорович”.
Лист був писаний рукою Григоровича. Його почерк був занадто оригінальний, щоб я його не пізнав. З того виходило, що історія арештовання нашого висланника була фальшива. Лист був найліпшим того доказом. Та все-таки вглибині в мені ворушилося щось — неначе підозріннє, неначе недовір’є.
Моєї уваги не уйшло (не минуло. — Ред.) те, що чоловік, який приніс листа, через весь час слідкував за кождим моїм рухом і за вражіннями, яке викликає на мені лист. Я весь час чув на собі його проникливий погляд.
По прочитанню листа вдруге виринули в мене деякі питання, на які треба було собі самому відповісти. Найбільше дивувало мене Григоровичеве повідомленнє про поїздку на зв’язок на схід. Він був уже у большевиків добре скомпромітований, як же він міг куди-небудь їздити?! А по-друге, він вийшов у Київ у справах нашого загону, по полагодженню яких повинен був як найскорше вернути в Гощів. І мені якось не хотілося вірити, щоб Центральний [повстанський] комітет чи Опока сам були настільки необережні, а попри те, і нетактовні та ужили Григоровича на свойого курієра чи зв’язкового.
Дальшим таким “неясним місцем” у Григоровичевому листі було його проханнє, коли поїду в Київ, забрати із собою його річи і документи. Навіщо були йому потрібні старі, австрійські й інвалідські, папери, навіщо йому посвідки з Галицької армії? На отсі то питання треба було собі самому відповідати, бо лист був закороткий, щоби з нього що-небудь більше додуматися.
По прочитанню листа я запитав післанця, чи він бачив Григоровича.
— Да! Я його бачив, — відповів він, злегка червоніючи.
— Де ж ви його бачили, добродію? — розпитував я його дальше.
Післанець якось збентежено присунув до себе клунка, ніби закашлявся, і сягнув чогось до кишені. Словом, поводився як людина, яка хоче скрити своє зденервованнє, а їй
