Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
Отаман, здається, був тими відомостями вдоволений, а розпитавши ще дещо про розташування красноармейців та штабу міліції, розказав (наказав. — Ред.) виставити дві варти, одну від сторони місточка, другу на кладбищі, й постановив заждати до першої години по півночі. Його приказ вмить сповнено. Все відбулося так безгомонно, тихо, що найбільш строгий начальник міг бути вдоволений.
— А тепер, хлопці, будем віддихати та набірати сили до роботи, — сказав отаман, звертаючись до загону, коли видав потрібні зарядження.
Ми були раді, що зможемо відпочити, бо робота заповідалася поважна. В місточку самої міліції було більш як сорок люду, місцевих комуністів, звісних (відомих. — Ред.) босяків та лодарів, а кромі того, червоноармійський отряд у сто чоловік.
Хотя й число противників було мало що не у троє більше за наш отряд, та справа для нас представлялася остільки корисно, що ні міліція, ні “кацапня”, як звичайно партизани називали червоноармейців, не ночували разом, а були розміщені по кватирах. Тільки у штабі міліції держано поготівля дванайцять люду, а при волості також около п’ятьнайцять люду червоноармейців. Тому зразу й постановив отаман розділити загін на дві часті, одна мала зайняти штаб міліції, а друга, сильнійша, вдарити на волость. Оскільки ми були у вигідній позиції нападаючого, остільки було невигідне для нас, що неціла міліція і нецілий отряд кацапів були разом. Треба було числитися з тим, що, впоравшись з обома поготівлями, нам прийдеться мати до діла з обороною поодиноких кватир. Ми числилися з тим, що пробуджені нічною стріляниною червоні або опустять кватири і злучаться у відділ до спільної оборони, або зачнуть боронитися з домів. А це була не дуже потішаюча перспектива, при цьому ми були в меншості, а до того район розташування червоних був дуже широкий і розтягнений. Тому отаман рішив сейчас же по розбиттю одного і другого поготівля зібрати знову загін до купи, щоб бути готовим на всяку несподіванку.
На землю впала роса. На овиді край неба ледве-ледве зблід, а зорі начали живійше моргати, немов прочуваючи, що їм прийдеться незадовго уступити перед соняшним кружком. Здалека долітав крик півнів. Ранок заповідався холодний.
Отаман встав і приказав розбудити всіх, що ще спали. За кілька мінут провідник того відділу, що мав йти на штаб міліції, одержав послідні розпорядження. Сам отаман обняв команду над відділом, призначеним до нападу на червоноармейців у волостному будинкові. Коротке “Руш” — і за хвилю ми машерували. Я знайшовся у відділі, що мав задачу захопити штаб міліції. Коло перших хат місточка загін розділився. Отаман зі своїми хлопцями пішов полем поза хати, [а] наш відділ вийшов на дорогу.
У місточку все ще спало, тільки собака від часу до часу брехав. Ми без найменшого гомону посувалися гусаком попід забори до центра місточка. Впереді йшов провідник Воронківець, один з тих, що сегодня приходили до нас в делегації.
Пройшовши не більше п’яти мінут, відділ задержався. Провідник рукою показував комендантові нашого отряду хату, в якій містився штаб. Великий будинок, покритий червоною бляхою, робив миле вражіння. Був то один з тих українських будинків із білими стінами у вишневому садку, в яких звичайно живуть багаті полтавські дуки-козаки. Величеньке подвір’я, а за хатою — обширні клуні й комори вимовно (виразно. — Ред.) свідчили про багатого хазяїна.
— І знала “комуна”, де усадовиться, — шепнув хтось із гурту, — в куркуля розгостилась.
— Вперід! — тихо, але різко розказав (наказав. — Ред.) комендант, сам відчинив широку браму і з крісом, готовим до стрілу, увійшов на подвір’я.
Ми увійшли за ним і сейчас же розділилися, одні пішли прямо під дім, а другі зачали його окружати із садку.
На подвір’ю ми йшли, вже не заховуючи звичайної осторожності, себто не робили т. зв. котячих кроків, а йшли повною ходою. Ще кілька кроків — і ми будемо під самими будинками.
— Кто там йдьот? — роздалося нараз з-поза хати, і в ту майже мить гримнув вистріл, але з нашої сторони.
Ми кинулись бігцем під хату і зачали жарити у вікна, та в тій же хвилі посипались із вікон густі стріли. Міліціонери, видко, хотя й і по гульні, вмить зрозуміли, що за гості в їх, і начали боронитися. Всередині було їх, здається, чоловік біля дванадцяти, а один, цей, що крикнув “кто йдьот?”, держав сторожу надворі. На наше щастя, сторожовий ходив не біля брами, а тільки поза хатою з другої сторони, бо коли б він був нас зауважив скорійше, то зрозуміло, що ми були б так скоро не знайшлися під вікнами “штабу”.
У кілька мінут і зі сторони волості почулося кілька поодиноких вибухів, а далі піднялася така стрілянина “як на фронті”. Видко, що там діло йшло поважнійте, як у нас. Ми стояли між вікнами (у вікно тепер годі було стріляти, бо міліціонери відстрілювалися з їх), другі в садку, а треті за клунею. По першій густій перестрілці настало ніби примусове перемир’я.
— Жарте, хлопці, у вікна! — крикнув в кінці командант до тих, що були в саді й за клунею. — Та осторожно, щоб тих не побить, що під будинком.
І знову началася перестрілка. Ми за всяку ціну старалися якнайскорше покінчити зі “штабом”, щоб піти з підмогою відділові отамана, та, мимо нашої охоти, все йшло досить поволі. Міліціонери зайняли всі вікна, і годі було приступити. Деякі з партизанів начали кричати до міліціонерів, щоб піддалися, та ті навіть не відвічали, а ще завзятійше відстрілювалися. Це було зрозуміле. Міліціонери знали, з ким мають до діла, знали, що їх ждало, коли б живими
