Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Та тут началася біда. Вночі впав величезний дощ. Він залляв не тільки огнище, але й лежанки, кубла майже плавали у воді. Ніхто не подумав над тим швидше, що місце на табор вибрано дуже невдало, бо якраз у найнизшому і мочаристому місці.

Та вночі годі було переноситися куди-інде, бо кождий був змучений полтавським походом, тому рішено пересидіти тут уже два-три дні, а опісля перенестися на котрийсь зі шпилів.

Цілий ранок того дня, від якого напинається отеє оповіданнє, дощ не переставав лляти мов з цебра. Кашовари все ж таки взялися за приготованнє обіду, а решта партизанів, хто заліз у курінь і спав, а инші порозходилися — то в хутір, то по лісу. На сих трьох, які пішли в Таценки, вложено обов’язок дістати дещо з харчів.

Я спочатку також мав охоту заглянути в хутір, але надумався, остав у таборі та взявся до писання листа до Опоки, що, після розстріляння чекою Андруха, обняв провід у Центральному повстанчому комітеті. А вечором того дня мав вийти з Нещерова один чоловік у Київ, через якого я думав сього листа передати.

Зближався час обіду, а вислані в хутір партизани все ще не вертали. Кашовари, не ждучи на них, стали знімати з огнища кітли. Ми мали вже розсістися до обіду, як здалека почули хрускіт гилячок і голоси розмови. Розмовляючі наближалися до табору. Вправне вухо Дудуна, про якого партизани жартом говорили, що він не тільки вночі бачить як сова, але й чує, як трава росте, розпізнав знайомі голоси Петруся, Середи і Кума. Вони вертали вже з Таценків. Першим у табор увійшов Петрусь.

— Гостя ведемо, — сказав, загадково усміхнувшись.

— Що за гостя, звідкіля, де він? — посипалися з ріжних сторін питання.

Вістка про гостя всіх зацікавила; навіть вічно сплячий Пушкар розбудився, протер очі й став пильно прислухатися розмові.

— Підождіть, зараз побачите, — флегматично і ще з більш таємною міною відповів Петрусь.

Він вийняв з-за холяви ложку і присів також до відра із “супом”.

Я був переконаний, що хлопці привели кого-небудь із таценківських парубків. Ті часто заходили до нас погуляти. Але ні. Очерет зашумів, захрустіли знов гилячки під ногами хідців, а з-за корчів висунувся з рушницею в обох руках Середа, потім якийсь чужий чоловік, а за ним Кум.

Я ще не вспів гаразд приглянутися незнакомцеві, як він станув і, оглянувшись по присутніх, запитав за мною. З партизанів хвилю ніхто не відповідав. Усі дивилися на нього та на мене.

— Вам Крезуба, добродію, то хиба ви його не бачите? Отам лежить він у курені! — показуючи на мене, сказав врешті Дудун.

Незнакомець звернувся в мою сторону. Я вихилився також із куреня. Наші погляди стрінулися. Наче крізь сон, начав я пригадувати собі ту фізіономію.

— Здорові були, товаришу Крезуб, — незнакомий гість підійшов до мене, простягаючи свою руку.

Щойно тепер пізнав я старого знайомого від С.С. четаря Горачука. Та й не диво, що з першої хвилі я не міг його пізнати. Горачук носив тепер здоровенну бороду, яка зміняла його і робила на кільканадцять літ старшим.

Моє зачудованнє зросло тепер ще більше. Виїжджаючи з табору Української бриґади в Німецькому Яблонному, я оставив його там. Як він узявся тут у Гощові на краю світа, я не міг зрозуміти. Ціла історія виглядала небуденно.

Ми привіталися. Горачук сів коло мене. Хвилю ми приглядалися один одному, наче перший раз у життю себе бачили. Партизани забули на обід, окружили нас і нащурили вуха. Се-ж не ледь сензація була.

— Ну, слава Богу, що вас знайшов! — сказав по хвилі мовчанки мій гість. — Я думав, що вже прийдеться вертати з нічим.

Мене цікавила історія Горачука, і я попросив його, щоб він розказав мені, як він дістався сюди.

Показалося, що Горачук невдовзі після мене також виїхав з табору в Чехії на Україну і переходив цілу Одисею, заки дістався в Київ. Тепер був він зв’язковим у Центральному повстанчому комітеті. Тому кілька днів одержав від Опоки припорученнє відшукати наш загін і передати мені листа. Даючи Горачукови се припорученнє, Опока не поінформував його про все як слід, сказав тільки, що нас може найскорше подибати в Гощові. Горачук думав, що Гощів — то село, і, йдучи з Київа, розпитував дядьків про нього. А в околицях Обухова і Трипілля Гощів “славився”, і найменша дитина знала, що там сидять хлопці.

— Їде дядько, — розказує Горачук, — я його питаю: “Скажіть, будьте ласкаві, дядьку, кудою тут до села Гощова?” Дядько глянув на мене якось із-під лоба, а далі питає: “А вам до кого в Гощів? Ви Галичанин?” “Галичанин”, — відповідаю, бачу ж, що пізнав, відпиратися ніяково. “То йдіть, — каже дядько, — туди то й туди, а там запитаєте людей. Тільки обережно питайте, щоб комуна ся клята не почула. Та й нікому не признавайтеся, що у вас брат у Гощові”. “А хіба що таке? Чому не говорити?” — здивувався я. Дядько подумав щось і усміхнувся: “Так бачите, добродію, Гощів — се ж не село, а ліс. У ньому сидять наші хлопці, яких комуна бандитами називає”.

— Зрозумієте, мабуть, як мені стало ніяково, коли почув таку історію, — продовжував Горачук.

Партизани начали сміятися та приговорювати:

— От хитрий мужик, от бісова мазниця, зрозумів, бач, кудою гнути.

— Приходжу далі в якесь село і питаю вже тепер, оглядаючись на всі сторони, де тут буде Гощів. Мені показали. Зайшов у ліс, ходжу, ходжу і ніяк не придумаю, як би вас відшукати. Так я більше двох годин ходив по стежках, аж надійшли отсі добродії, — Горачук показав на Середу, Петруся і Кума, — та привели мене, спасибіг їм, сюди.

Партизанів се оповіданнє розвеселило, а особливо Дудун зі сміху аж заходився і все до себе