Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

— Брати, я все розкажу, нічого не скрию перед вами, тільки скажіть, то зі мною буде, що ви зі мною зробите. Приобіцяйте, що мене не розстріляєте, приобіцяйте, що даруєте мені життє! — просився Шевчук. — Товариші, я маю жінку і малу дитину Я вам усе розкажу, тільки скажіть, що мені за те буде.

— Архієреєм тебе в нас зробимо! — глузував Дудун.

— Ми його Лєніном наставимо в Готові, — докинув Овсій.

І кождий з партизанів видумував якусь нову “потіху” омліваючому зі страху провокаторови. Ні в кого не завважав я ні крихітки до нього співчуття. Партизани занадто добре знали, що за птиця в їхніх руках, щоб милосердитися над ним. Знали, як би він їх пожалував, коли б йому так хто з партизанів попав у руки.

З великою бідою, серед стогонів, зітхань і мало що не плачу, начав провокатор оповідати. Показалося, що Григорович справді арештований і сидить у Губчека, а Горачук по дорозі в Київ утік салдатам з рук.

— Учора покликав мене до своєї канцелярії председатель Губчеки, представив Григоровича, дав його листа і сказав йти до вас та передати сього листа Крезубу, — закінчив своє оповіданнє.

— Так, се гарно, що розповів, але скажи, брат, хто ти такий. Хіба предсідатель губчеки уживав би до сього діла якогось служащого гублєскома? Подумай і признайся, хто такий, — знову вмішався Середа.

Се питаннє Шевчука до решти прибило. Він начав плакати.

— Брати, я признаюсь, я — аґент Київського політотдєла, та молю вас, пожалійте моєї молодої жизні, моєї жінки та ребйонка. Я поступлю до вас на службу Я вам зроблю все, іцо схочете, буду служити вірно, як собака, тільки не розстрілюйте, не убивайте мене! — хлипаючи, лементував чекіст.

— Доволі, доволі, ви вже нам наслужилися, — відповів Колісник, піднімаючись із місця.

Сонце заходило за обухівські пригірки. Його промінне, продираючись крізь вітки дерев, клалося золотими плямами на зелений, рівний килим гощівської мурави. Тільки в одному місці недалеко табору під розлогими корчами ліщини сей килим, наче продертий, світив сірим піском і зеленковатою глиною.

То була свіжа могила. В ній перед хвилею зложено на відпочинок нефортунного післанця.

— Жалко парня, що за юдин гріш пішов убивати своїх, пішов служити комуні, — промовив, опершись на лопату, високий, дебелий партизан до свойого товариша, що стояв недалеко під вільхою і флегматично докурював папіроску.

Другий партизан помовчав, потягнув ще два рази диму і кинув папіроску під ноги.

— Еге ж, жалко, та що ж зробимо. Вчи своїх так же, як і його, то і зрадників не буде, — промовив укінці, підняв лопату на плечі, й оба партизани направилися в табор.

Антін КРЕЗУБ [Осип ДУМІН]

Львів, 10/ІІІ — 12/ІІІ 1924 р.

Крезуб А. Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). II. Чекіст //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7–8,- С. 10–24.

Висловлюю міркування, що і колишній січовий стрілець Горачук став сексотом, тож я би назвав цей спомин не “Чекіст”, а “Чекісти”. —Р. К.

(…) Поволі відділ зблизився до Таценків.

Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел…

Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?!

Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися!

Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів.

До хутора оставало не більше як двісті кроків. Наперед висунулося трьох чоловік, як передня сторожа. Вони взяли кріси до рук і, пильно слідячи за хутором, посувалися попід забором уздовж хутірської дороги.

У хуторі загавкали собаки. Сторожа пристанула і хвилю надслухувала, потім знову, наче тіні, двигнулася вперід.

Відділ йшов за передньою сторожею яких п’ятдесять кроків позаду. Розмови затихли, здавалося, наче кожний запер дух у собі. Чути було тільки, як лід тріщав під нашими ногами.

До хутора треба було підходити обережно. Большевики знали, що тут часто буваємо, і могли нас “привітати”.

Відділ підійшов до перших хат. Тут розділився. Нас трьох, [Семен] Дудун, Кум і я, остались у Таценках, а Колісник і решта партизанів пішли на Підгору (присілок с. Трипілля. — Ред.).

[Трохим] Колісник зі своєю компанією скоро зник у темноті ночі, а наша трійка подалася на огороди і ними зайшла під Опанасову хату.

Мені чудно якось стало, коли ми осталися самі. Душу пронизувало якесь дивне почуття самітности. Мені здавалося, що я якоюсь злою, чародійною силою перенесений на край світу, у відлюдні снігові пустелі, понурі, окутані вічною темрявою. Цю ілюзію знаменито піддержував ще і краєвид — сніжна одноманітна рівнина, унята з двох кінців хутора в темні рами ліса. Ліс напроти середини хутора віддалявся і виднів на овиді ледви помітним вигнутим гребенем. А на його наче сперлися цілим своїм тягарем чорні смоляні хмари, збиті, одностайні, гнітючі, мов смертна тривога.

Ми підійшли під хату. Я з Кумом станули при дверях, а Дудун зблизився до вікна і тихо застукав. Зі