Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Підсудними на великих публічних процесах були всуціль комуністи. Інших комуністів піддавали чисткам без публічного суду чи взагалі без будь-якого судового процесу. Але переважна більшість сталінських жертв, і в Радянському Союзі, і в державах-сателітах, звичайно, не були ніякими комуністами. У Чехословаччині в 1948‒1954 роках комуністи становили лише 0,1% засуджених до тюрми чи трудових таборів та 0,05% засуджених на смерть. У НДР 8 лютого 1950 року створили Штазі, завданням якого був нагляд та контроль не лише за комуністами, а й за всім суспільством. Сталін зазвичай тримав під підозрою не тільки комуністів, які мали західний досвід чи зв’язки, а взагалі будь-кого, хто коли-небудь жив поза межами Радянського блоку.
Тож само собою зрозуміло, що практично все населення Східної Європи в ті роки стало об’єктом кремлівських підозр. Не те щоб післявоєнні репресії всередині Радянського Союзу були менш всеохопні: колись вважали, що потрапляння росіян під західний вплив у 1813‒1815 роках спричинило повстання декабристів у 1825 році, тож Сталін так само боявся впливу й протестів унаслідок контактів воєнного часу. Тому будь-який радянський громадянин чи солдат, який пережив нацистську окупацію або ув’язнення, підпадав під підозри. Коли в 1949 році Президіум Верховної Ради видав закон, згідно з яким солдати, що скоїли зґвалтування, могли одержати від десяти до п’ятнадцяти років у трудових таборах, найменше, про що вони дбали, — це засудити свавілля Червоної армії в Східній Німеччині й Австрії. Їхнім справжнім мотивом було створити підставу для покарання радянських солдатів, які поверталися додому, в будь-який зручний момент.
Масштаб розправ, який випав на долю громадян СРСР та Східної Європи в післявоєнне десятиліття, був неосяжним, а поза межами самого Радянського Союзу — абсолютно безпрецедентним. Суди були всього-на-всього видимою верхівкою айсберга репресій: в’язниць, висилок, примусових трудових батальйонів. У 1952 році, на піку другого сталінського терору, в радянських трудових таборах утримували 1,7 мільйона в’язнів, ще 800 тисяч — у трудових колоніях, а 2 753 000 — на «спеціальних поселеннях». «Звичайним» терміном у ГУЛАГу було двадцять п’ять років, після чого засуджених (тих, хто вижив) найчастіше висилали до Сибіру чи радянської Центральної Азії. У Болгарії серед працівників промислового сектору, який складався з майже пів мільйона осіб, двоє з дев’яти були каторжниками.
У Чехословаччині, за підрахунками, на початку 1950-х років з 13 мільйонів населення 100 тисяч були політичними в’язнями, і це не враховуючи багатьох десятків тисяч, які працювали на примусових роботах (хоча їх так і не називали) на державних шахтах. Іншим способом покарання були «адміністративні ліквідації», коли чоловіків та жінок у тюрмах тихо страчували без суду чи розголосу. Сім’я жертви могла чекати понад рік, перш ніж дізнавалася, що він чи вона безслідно «зникли». Через три місяці людину, згідно з законом, визнавали мертвою, хоча жодних подальших офіційних підтверджень чи свідчень не надавали. На піку терору в Чехословаччині щодня в місцевій пресі з’являлося від тридцяти до сорока таких оголошень. Так зникли десятки тисяч; багато сотень тисяч були позбавлені своїх прав, квартир, роботи.
За деякими оцінками, в Угорщині впродовж 1948‒1953 років близько мільйона людей (у менш ніж десятимільйонній країні) стали жертвами арешту, переслідування, ув’язнення чи депортації. Безпосередньо постраждала кожна третя угорська родина. Репресії торкалися й родичів. Фрітці Льобль, дружину одного зі «спільників» Сланського, рік тримали у в’язниці в Рузіне під Прагою, де її допитували росіяни, обзиваючи «брудною єврейською шльондрою». Після звільнення її вислали в Північну Богемію для роботи на фабриці. Дружини в’язнів та депортованих втрачали роботу, помешкання і майно. У найкращому разі, якщо їм пощастило, про них забували — як про Жозефіну Ланґер, дружину Оскара Ланґера, свідка у справі Сланського, якого пізніше потай засудили до 22 років позбавлення волі. Вона з доньками шість років прожила в підвалі.
У Румунії переслідування були чи не найжорстокіші — і, поза сумнівом, тривали найдовше. Крім понад мільйона в’язнів тюрем і трудових таборів та рабської праці на Дунайсько-Чорноморському каналі, де загинули десятки тисяч людей, а також тих, кого вислали до Радянського Союзу, Румунія вирізнялася суворістю своїх буцегарень та різноманітними «експериментальними» в’язницями; наприклад, у колонії в Пітешті впродовж трьох років, від грудня 1949 року до кінця 1952-го, в’язнів змушували «перевиховувати» одне одного фізичними та психологічними тортурами. Більшість жертв були студентами, «сіоністами» і політичними в’язнями-некомуністами.
Комуністична держава перебувала в постійному стані неоголошеної війни проти своїх власних громадян. Сталін, як і Ленін, усвідомлював потребу у ворогах, тож, за логікою сталінської держави, вона мусила бути постійно мобілізованою проти своїх супротивників — зовнішніх та, понад усе, внутрішніх. У своєму зверненні від 11 червня 1952 року до з’їзду чехословацьких прокурорів Стефан Райш, міністр юстиції Чехословаччини, сказав так:
[Прокурор] має… покладатися на найдосвідченішу, єдино правильну і правдиву науку у світі — радянське право — та сумлінно використовувати досвід радянської юридичної практики… Неминуча необхідність нашого часу — дедалі більше розгортання класової боротьби.
Риторика війни, яку так полюбляли комуністи, була відлунням цього стану конфлікту. Військових метафор не бракувало: «класовий конфлікт потребував союзників», «зв’язок із масами», «тилові атаки», «фронтальні атаки». Твердження Сталіна про те, що класова боротьба загострюється із наближенням соціалізму, наводили як пояснення того цікавого факту, що навіть коли на виборах за партію скрізь голосувало 99% населення, її вороги навпаки примножувалися, боротися треба було ще рішучіше, а внутрішня історія СРСР мала бути старанно відтворена в країнах Радянського блоку.
На перший погляд, головними ворогами ставали селяни та буржуазія. Однак насправді найлегшою мішенню, так само як і для нацистів, були інтелектуали. Жовчні нападки Андрія Жданова на Анну Ахматову — «черницю або шльондру, або, скоріше, черницю і шльондру, яка поєднує розпусту з молитвою. Поезія Ахматової повністю відірвана від народу»[119] — відлунюють більшістю звичайних сталінських закидів проти інтелектуалів: релігійність, проституція, далекість від мас. Якби Ахматова була єврейкою, як більшість центральноєвропейської інтелігенції, це довершило б картинку.
* * *
Політичні репресії, цензура, навіть диктатура в жодному разі не були чимось, що з’явилося в
