Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
Вечірня зоря тим часом піднялася ген високо понад трипільськими кручами, а Давидів (Чумацький. — Ред.) Віз скосив свій дишель на полтавські луги. На наших човнах знову вспокоїлось. Ми наближалися до одного з дніпрових островів. Здалека понад дзеркалом води зарисовувався він перед нами легкою темною лінією.
У задумі я й не запримітив, як Колісник піднісся з лавки. Щойно, коли він скомандував спинити наш човен, я схаменувся і побачив, як Колісник, опершись руками об краї човна, слідив за чимсь уважно попереду. На питання, що сталося, він показав мені темну точку, що манячіла трохи правіше обрисів острова.
— Там берлина або якийсь пароплав пристанув ночувати, — сказав він і показав рукою у бік чорної точки. — Якщо це берлина з хлібом, то ми її заберемо і спалимо, а коли “пасажир” (пасажирський пароплав), то минемо його струєю між лівим берегом і островом, — додав Колісник, сідаючи знову на лавку.
(У 1921 році літо на Наддніпрянській Україні було посушливе і пароплави ходили тільки вдень, а вночі мусіли приставати і ночувати).
Зараз з човна в човен передано наказ: не гомоніти, плисти якнайтихіше і не плескати веслами. Човни, що були на хвилину зупинилися, рушили знову вперед. У кого руки були не заняті веслом, той лагодив кріса. Чорна точка тим часом росла, більшала, але все ще не можна було сказати, що воно таке — берлина чи пароплав.
У першому випадку не було для нас ніякої небезпеки, бо вантажні берлини йшли звичайно під охороною не більше як 4 — 5 червоноармійців. Ці, певно, спали тепер на березі, і їх легко можна було застукати. У другому випадку, то є, коли це був би пасажирський пароплав, небезпека для нас була доволі велика. На них завсіди було по 15 до 20 червоноармійців охорони, але тому, що на пасажирських пароплавах уночі большевики варти не виставляли, то і попри нього, врешті-решт, можна було проскочити непомітно.
За кільканадцять хвилин ми були вже на такій віддалі, що могли розпізнати комин. Перед нами був пароплав. Він стояв під правим берегом ріки на висоті початку дніпрового острова, що зачинався високим гострим рогом і ділив річище на дві половини — ширшу праворуч і вужчу ліворуч, коли стояли лицем з бігом води.
Колісник був переконаний, що це звичайний пасажирський пароплав, і щоб не тратити часу на опливання острова лівою течією, відступив від свойого первісного наміру та рішив далі плисти прямо по правому річищі, так сказати б, пароплавові попід ніс.
Човни йшли тихо, не чути було найменшого плюскоту, ні голосів розмови. Ніхто не пускав ні пари з вуст. До пароплава оставалося ще з півтону. В цій хвилі різке сичання випущеної пари з кітла пароплава перервав тишу. Ми підплили ближче. Обриси пароплава на тлі неба стали ще різкіші. Можна було вже і чердак (верхню частину. — Ред.) розпізнати. Нагло на його другому кінці зарисувалася гармата…
— Це ж “броневик”, трясця його матері! — прошепотів Колісник. — Повертай чимскоріше на ліву струю! Чимскоріше за остров! — командував він Гощівцям.
Гребці опустили тихо весла у воду і натиснули на них з цілою силою. Човни повернули вліво навскіс.
Від панцирного пароплава були ми в цій хвилині зовсім недалеко. Розмову, мабуть, вартових на палубі було нам чути доволі добре. І саме в тому наше щастя, що червоноармійці, заняті балачкою, не звертали увагу на ріку. Бо що ждало нас на випадок, коли б вони були нас в час (вчасно. — Ред.) зауважили, легко собі уявити. З одного боку — панцирник з гарматою, двома скорострілами на палубі й сотнею червоноармійців, а з другого — п’ять легких човнів по середині ріки…
Щастя наше, що ми ще в час побачили гармату та не підплили зовсім близько до “броневика”. Тоді, певно, сторожа, якої завданням задержувати і провіряти їдучі по Дніпрі човни, була б нас помітила. Пробратися непомітно повз панцирний пароплав було виключено.
Перший човен допливав уже до острова. Ще кільканадцять хвиль — і ми будемо ним закриті. Тепер за островом було наше одиноке спасіння. З цього кожний здавав собі справу. Гребці натискали щосили на весла, стараючись при цьому не робити ні найменшого шуму. Та в поспіху на одному з останніх човнів плюснув хтось кілька разів веслом об воду. Балачка на палубі пароплава нараз притихла. Я запер у собі дух і стиснув сильніше кріса, хоч він тепер і помогти не міг нічого. Хвилина тиші… Серце б’ється, наче урватися хоче.
— Кто єдєть? — почулося в цій хвилині з пароплава.
Не було сумніву, що ми зрадилися, що комуна почула плескіт весла.
— При щосили! — скомандував півголосом Колісник.
Гребці не зважали вже на ніщо. Всю силу, всю енергію вложили вони тепер у свої весла і вдарили ними — аж луна Дніпром пішла. Човни летіли мов стріли вперед.
— Кто єдєть? Пріварачівай суда! — репетував на палубі кацап-вартівник.
Перший човен зрівнявся з рогом острова. Він був уже безпечний. На пароплаві заметушилися, почулися крики і, коли наш останній човен заїхав за ріг острова, гострий свист куль прорізав повітря.
“Так, так, так”, — клацав на панцирнику скоростріл.
“Так-так-так”, — відповідала йому луна у прибережних лозах та шуварах і губилася десь на дніпрових лугах.
Большевицькі кулі свистіли зразу десь далеко збоку нас, але згодом засвистіли і над нашими головами. Комуна, видко, добре зміркувала наш напрям, але було пізно. Ми були заслонені островом, наче стіною.
Доїхавши менш-більш до половини острова, човни зменшили швидкість. Ми причалили до лівого берега Дніпра. Тут загін висів, щоб гребцям дати змогу відпочити.
