Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

наступ тоталітарно-терористичного джихадизму означали б щонайменше рік, а можливо, навіть роки війни з терором. З цього погляду партнерській політиці модернізації, попри величезні перешкоди і труднощі, а також довгостроковий характер проблем, серйозної альтернативи не залишається. Чи стояла справа з цим інакше, перш ніж спалахнула холодна війна в Європі, і чи була тодішня проблема для Заходу легшою? Це та ж таки якість стратегічної проблеми, як на початку холодної війни у кінці сорокових років, хай в іншому переважають відмінності, і через це вона вимагає такої ж довгострокової і комплексної відповіді. Тим-то відновлений трансатлантизм доведеться доводити спершу, політично, і перш за все, на прикладі цього загальногостратегічного завдання партнерства, демократично-ліберального перетворення Близького й Середнього Сходу, і це зробить конечним довгострокове й всеосяжне зобов'язання. VII. Між рівновагою і глобальною співпрацею — постання нового світового порядку

«Якщо подальше мирне врегулювання не визнає, що світ назагал являє собою суцільне сусідство, і не вшанує все людство, то паростки нової світової війни нікуди не подінуться і правитимуть за постійну загрозу для людства».

Франклін Делано Рузвельт[233]

То який же вигляд матиме глобальний світовий порядок у XXI столітті? Передусім він спиратиметься на два стовпи, — на силу єдиної світової держави США і легітимаційну владу Організації Об'єднаних Націй. На цьому рівні континентальні або субконтинентальні регіональні організації набувають дедалі більшої ваги насамперед коли знадобляться додаткові обґрунтування примусових заходів щодо окремих держав чи готування «жорсткої» сили. Крім того, ці регіональні організації матимуть вирішальне значення для розвитку співпраці регіональних систем безпеки.

Якщо виходити, з іншого боку, з об'єктивних чинників і тиску, який вони справлятимуть, а саме постійного зростання чисельності населення, кількісного й якісного розширення світового ринку, розвитку науки і техніки, глобальних комунікаційних структур, світових фінансових ринків і об'єктивного конкурентного тиску глобальної економіки, то все говорить за те, що взаємні технологічні, економічні та політичні зв'язки в найближчі десятиліття міцнішатимуть, і цей перебіг подій відчутно впливатиме на розвиток міжнародної системи у бік співпраці та інтеграції. Дійде до поширення світової економіки на вельми значну масу населення (цей процес відбувається вже нині), з якого постане якісно новий виклик для розподілу глобальних ресурсів та енергії, і цей факт сам по собі обтяжить екосистему Землі в досі небачених масштабах.

Інакшої, негативної загальної оцінки можна дійти, якщо обміркувати дедалі більший соціальний тиск у світлі глобального розподілу доходів і можливостей. Тоді б, зокрема, з усіх цих чинників можна було б виснувати, що розвиток — попри всі перешкоди на шляху подальшої глобальної інтеграції світової економіки — цілком навпаки зводиться до глобальної боротьби навколо розподілу, що якраз не приведе до стабільних або мирних відносин у міжнародній політиці. Якщо відтак дотримуватися цілком очевидного другого варіанту, то для опису глобальної державної системи XXI століття надається стара Вестфальська система з її багатополярним характером конкуренції та уявленням про рівновагу. Звичайно, при цьому полишають без уваги дещо вельми важливе: у сучасних чинних по всьому світі умовах державного світу ця система має вирішальний недолік: вона втратила центральну функцію старої системи рівноваги — і вона являє собою війну як спосіб захисту будь-якої претензії на одноосібне панування і збалансування суперництва суверенних держав. У державній системі сучасності можливість війни існує лише на середньому і на нижчому рівні, проте вже не на найвищому, там, де збираються єдина наддержава США, інші ядерні держави і найбільші держави-гравці першого світу. Звісно, цей факт траплявся уже у холодній війні в минулому столітті, і тому протистояння між Сходом і Заходом точилось у вигляді «холодної» війни. У XXI столітті натомість і здатність ведення «холодної війни» між старими й новопосталими світовими державами дедалі більше обмежуватиметься, бо з огляду на глобалізацію, а отже, перейняття західної моделі економіки й споживання, такий дезінтеграційний розвиток витворював би самих невдах, а не переможців.

Глобалізація — це не історична випадковість, а об'єктивна необхідність і результат економіко-технологічного розвитку світової економіки. Проте, звичайно, немає нічого в цьому світі, що тривало б вічно, і для історії завжди існує принаймні, дві альтернативи. Таким чином, раз у раз може дійти до серйозних криз і невдач. Отож, наслідки дезінтеграції світової економіки, яка почалася ще у Першу світову, вдалося якось згладити на рівні економіки лише в сімдесятих роках минулого століття. Але так само безсумнівно, що політична, економічна й соціальна ціна за схожий регресивний розвиток, який почався сто років потому, виявилася б куди вищою[234]. Втім, цей варіант не випадає виключати в принципі і він залишається реальною альтернативою майбутнього[235]. І тому нізащо не слід забувати досвід «розпаду міжнародної системи» наприкінці двадцятих і тридцятих років минулого століття: тоді не можна було «вже зберегти систему балансу сил миру, коли вийшла з ладу світова економіка, на яку вона спиралася. Це пояснює раптовий характер розлому й неймовірну швидкість розпаду»[236].

Під час холодної війни між Советським Союзом і Сполученими Штатами не було загальної глобальної економічної інфраструктури, натомість існували дві цілком окремих,