Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

Переваги Організації Об'єднаних Націй полягають не в «жорсткій» силі, що її вона має, а в «м'якій» силі легітимації[244]. Якщо мислити насильницько-воєнними категоріями, ООН слабша за будь-яку середню державу, але у здатності до узаконення рішень у міжнародній політиці її не може заступити будь-яка інша держава (і тим вона сильніша), коаліція чи багатостороння організація. Різниця між законним і незаконним або ж не надто законним здійсненням влади полягає в тому, що на законне рішення люди пристають самохіть, коли ж ні, то їм доводиться примусом згоджуватися на певну поведінку зі значними застереженнями, а також за умови істотних утрат у людській, моральній, політичній та економічній сферах. Легітимність ґрунтується на згоді, а в основі згоди лежать представництво й участь. Здатність ООН до легітимності базується на управненні організації на видання документів міжнародного права з одного боку та її самообмеженні міжнародним правом і своїми власними правилами процедури з іншого. А ці правила процедури, своєю чергою, ґрунтуються на представництві і згоді держави в особі органів виконавчої влади та на прийнятті Статуту та правил процедури усіма державами-членами.

Організація Об'єднаних Націй є цілосвітньою транснаціональною організацією держав, яка базується на статуті, що намагається прив'язати суверенні держави до міжнародного права як вищої влади. Вони задумана як організація, покликана подолати війни в світі держав шляхом створення глобальної системи колективної безпеки, і цілить в результаті на заміщення Jus Bellum (крім права на самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН) у Раді Безпеки ООН. У ній домінують п'ять держав із правом вето, ООН встановлює норми міжнародного права і як єдина влада має уповноваження силоміць втручатися у суверенітет держав, і, коли не брати до уваги права держав на самозахист, узаконює в ім'я більшості війни і військові інтервенції з метою примушення до миру і його підтримання. ООН також — організація, яка дбає про права людини по всьому світі, допомагає біженцям, намагається об'єднати багаті й бідні регіони світу, переймається соціальними та екологічними проблемами на глобальному рівні й у разі виникнення природних і техногенних катастроф організує та координує допомогу. Принаймні такою Організація Об'єднаних Націй має бути за своїми принципами і прагненнями.

Реальність всесвітньої організації за шістдесят років по її заснуванні, щоправда, можна описати і в інший спосіб. Це організація, здатна створити хіба вкрай недостатню колективну безпеку, організація, яку струшують голосні скандали і яка потерпає від бюрократичної неефективності та структурної заскнілості. Більшість інституцій світової організації працює хіба що зі збитками, Рада Безпеки представляє світ станом на 1945 рік, Економічна і Соціальна Рада животіють у тіні, Комісії з прав людини дедалі частіше диктують свою волю Сполучені Штати, яким ставлять на карб і тяжкі і найтяжчі порушення прав людини; військовослужбовцям-миротворцям ООН закидають у різних місіях по всьому світу всілякі злочинства. До цих докорів долучаються звинувачення в корупції, безгосподарності, некомпетентності й фінансових зловживаннях. Тим-то неоконсервативні кола ставлять під сумнів майбутнє Організації Об'єднаних Націй як такої, а разом і законність і функціональність її принципів, бо організація, більшість у якій мають диктатори, порушники прав людини і вороги демократії у Генеральній Асамблеї, а також Комісії з прав людини, вже не може виконувати належним чином свою основну функцію, — думати про більш мирний, справедливіший і кращий світ.

Ці діаметрально протилежні погляди Організації Об'єднаних Націй хибні не тільки в їхній однобічності, бо й те, й інше однаковою мірою стосується реальності цієї всесвітньої організації. Якраз Іракська криза[245] стала стимулом для ініціативи щодо реформування організації з боку Генерального секретаря Кофі Аннана, і на тлі цієї кризи випливла вищезазначена подвійна реальність Організації Об'єднаних Націй: з одного боку ООН довела своє життєво важливе значення, з іншого боку ця криза показала, яка слабка організація і як по-справжньому потрібні їй, а також усій системі ООН реформи[246]. Своєю чергою, нікого не дивує, що організація, що спирається на 191 державу-члена, поміж яких є п'ять із правом вето, часто здається неповороткою. Бюрократія і складний процес прийняття рішення в рамках такої глобальної організації зазвичай неминуче