Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Послідовний прихильник монархічного ладу В. Липинський водночас рішуче відкидав абсолютистсько-монархічні режими, називаючи їх «спадковими диктатурами»568. Натомість він обстоював конституційну монархію, «законом обмежену і законом обмежуючу», посилаючись на англійський зразок монархічного устрою. Зокрема, у листі до О. Назарука 22 грудня 1927 р. він так пояснював свою позицію: «Під виховуванням династії розуміємо то, що вона повинна працювати разом із своїми підвладними… Дивіться на Англію — там про короля, особливо поіменно, згадують дуже рідко. З одного боку бережуть те, що в державі найсвятіше — Короля — од всіх небезпек популярности (чим гарячіші прихильники, тим гарячіші і вороги — пор[івняйте] Росію з її “Союзом русского народа”), а з другого бережуть себе од всіх небезпек наполеонізму і диктаторизму, які наступають, коли король починає думати, що він дуже популярний і що за ним стоїть “любов народу”»569.
У листі до О. Шаповала В. Липинський писав, що «єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібності. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі — диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії — Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять»570.
Пояснюючи далі причини вибору саме П. Скоропадського на посаду майбутнього гетьмана, В. Липинський зазначав, що «при традиційнім гетьманстві може бути знайдений во ім’я спільної історичної традиції на спільній землі компроміс між різними українськими групами (перш за все між прихильниками руської і української культури на Україні), а без цього компромісу переможе завжди та група, яка покличе собі на допомогу сторонні сили, тобто як раз група не самостійницька, ворожа до Української Держави». «Врешті при дідичнім монархічнім Гетьманстві, — далі наголошував він у тому ж листі, — ідея персоніфікується не одною тільки особою, а Родом: переходить з батька на сина і тому може в протязі поколінь рости та розвиватись. Єсть тільки одна небезпека від монархії, а саме, що не всі члени даного пануючого Роду можуть мати відповідні персональні здібності для правління. Але ця небезпека усувається власне при конституційній, правовій (не самодержавній) монархії і тоді, коли ця група, на якій спирається монархія, добре зорганізована і віддана своїй династії. Зваживши все вище сказане, я і наша організація, до якої маю честь належати, персоніфікуємо нашу українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувщини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації і України»571.
Діяльністю УСХД керувала Рада присяжних, яку очолював В. Липинський. Її постанови мали обов’язкову силу для всіх членів союзу й ухвалювалися не голосуванням, а консенсусом. Якщо були розбіжності, то остаточне рішення було за головою Ради присяжних. Кожен член Ради присяжних УСХД, уступаючи до її складу, мусив скласти заприсяження, яким він брав на себе обов’язок вірно і до кінця життя «служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці і співдружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, об’єднаних в одну Націю і в одну Державу»572. Ця умова в регламенті, написаному В. Липинським, мала суттєве значення, оскільки саме Рада присяжних як ідеологічний орган разом із виконавчою структурою — Гетьманською управою — мусили відіграти роль противаги майбутньому монархові, аби його влада не була абсолютною, а врівноважувалася іншими державними структурами.
Гетьман входив до складу Ради присяжних на правах рівноправного члена і мусив так само складати обітницю. Після тривалих вагань і роздумів у листопаді 1921 р. П. Скоропадський, зрештою, нарівні з іншими членами Ради присяжних УСХД підписав заприсяження, у якому зобов’язувався діяти відповідно до статуту і регламенту УСХД, зокрема не брати участі без згоди Ради присяжних у будь-яких таємних чи явних товариствах, братствах і організаціях. Заприсяження, скріплене підписом П. Скоропадського, закінчувалося словами: «І це моє добровільне заприсяження… буду мати право замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці Гетьманові Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню суверенної і незалежної Української Держави в формі української трудової монархії»573.
Унаслідок обмеження інституту гетьманства політичним органом — Радою присяжних і виконавчим — Гетьманською управою — він мав виконувати консолідуючі та представницькі функції в суспільстві. В. Липинський уважав, що гетьман є тільки символічною фігурою в державі й лише репрезентує гетьманський рух, а не є його справжнім політичним лідером. Одночасно він сподівався, що міцна гетьманська організація «орденського типу», якою В. Липинський бачив УСХД, ідеологічно й політично очолювана ним самим, зуміє контролювати дії гетьмана та керувати його кроками, скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні.
В. Липинський обстоював думку, що голова верховної влади в державі повинен бути повністю незалежним від сторонніх, позаукраїнських чинників. Маєстат української нації має бути єдиним і однаково дорогим для всіх українців, він має стояти над партійними інтригами і бути недосяжним для різних політиків. Головним гарантом стабільності в державі В. Липинський уважав легітимну гетьманську владу, не виборну, а спадкову, яка стоїть над усіма класами, партіями і не належить до жодної політичної течії.
На початку 1920 р. українська еміграція в Німеччині вирізнялася своєю політичною активністю. Тут у 1919 р. було засновано «Українську громаду» в Берліні, яку очолив З. Кузеля. Емігрантські організації діяли також у Мюнхені та Гамбургу. Оселившись у Берліні та скориставшись своїми зв’язками серед певних політичних і урядових кіл цієї країни, зокрема з генералом В. Гренером, гетьман П. Скоропадський привернув до себе увагу багатьох політично активних українців574. Одним із перших публічних виступів П. Скоропадського в еміграції стало його інтерв’ю часопису «Українське слово», який видавали в Берліні575. У редакційному коментарі газети до інтерв’ю констатовано, що «останнім часом під впливом неудач і розчаруванів серед української еміграції, велика частина якої знайшла собі притулок у Німеччині та Австрії, помічається великий здвиг у настроях, робиться серйозна переоцінка усіх політичних цінностей, переводиться перевірка питанів програми й тактики» і «в зв’язку з цим все частіше починає згадуватися ім’я бувшого Гетьмана України Павла Скоропадського і з цим ім’ям…» пов’язуються «певні надії» на майбутнє України. В інтерв’ю були порушені питання, які українські соціалісти найбільше використовували в антигетьманській пропаганді. Зокрема, що гетьман є російським генералом, який прийшов до влади, аби позбавити УНР незалежності, що він є особисто відповідальним за проведення каральних експедицій німецьких військ проти українських селян. У відповіді гетьмана на питання про відновлення «спокою і ладу на Україні» і форму майбутнього ладу, відчутно звучить лейтмотив програмних засад УСХД: «Українська демократія недооцінила вагу національно-державного моменту революції і зосередила увагу на питанні соціальному, котре хотіла розв’язати якнайрадикальніше, — констатував П. Скоропадський. — Але країна не могла справитись з обома завданнями відразу — будувати Державу і запровадити соціалістичний
