Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Навіть якщо не брати до уваги часткову слушність цієї точки зору в питанні, яке він (а я більш ніж певен, що це — «він») зачіпає, відчувається явний гнів — згусток жовчі — від самої ідеї заклику португальцем Баррозу до пам’яті Вінстона Черчилля задля виправдання програми європейської інтеграції.

В уяві більшості таких людей Черчилль є, безсумнівно, втіленням британської кам’яної бульдожої впертості та незалежності. Як на нього можуть претендувати єврофедералісти?

Щоб докопатися до джерела ворожнечі, потрібно прозондувати перебіг думок нашого героя, зрозуміти, що він мав на увазі під європейською інтеграцією, чого від неї хотів — та, найважливіше, у якій ролі бачив Британію. Згадаймо знамениті дебати раннього червня 1950 року, коли Палата громад пітніла над ухваленням рішення стосовно Декларації Шумана — несподіваної й зухвалої пропозиції, що дістала ім’я від укладача, колишнього французького прем’єр-міністра.

Франція поставила завдання Об’єднаному Королівству приєднатися до перемовин із Німеччиною, Італією і Бенілюксом щодо створення нового наднаціонального органу для нагляду за спільними європейськими ринками вугілля і сталі. Цей орган матиме «вищу керівну інстанцію», що згодом переродиться у Європейську комісію. Матиме асамблею національних парламентів та раду національних міністрів — прелюдію до того, що врешті-решт стане Європейським парламентом і Європейською радою. І судовий орган, який покладе початок всемогутньому Європейському суду в Люксембурзі.

І ось Британія, яку, іншими словами, просять про допомогу при самому народженні Європейського союзу. Глина мокра. Форма вже відливається. Ось той момент, коли Британія могла рішуче втрутитись; пристати на запрошення Франції — та спільно вхопитися за кермо.

Натомість лейбористський уряд налаштовується підозріло, якщо не вороже. Британія досі найбільший постачальник вугілля і сталі в усій Європі — навіщо їй підпорядковувати свою промисловість якійсь незбагненній системі європейського контролю? «Шахтарі Дарема цього не знесуть», — каже один міністр-лейборист; таким чином, уряд Еттлі сказав французам іти геть.

Мосьє Шуману було надіслано листа з подяками за цікаві ідеї, але із ввічливою відмовою брати участь у обговореннях. На думку багатьох, по обидва боки Англійського каналу, це був, безумовно, зламний момент в історії Британії та Європи. Момент, коли ми проґавили європейський автобус, поїзд, літак, велосипед і все решта. Мине майже чверть століття, перш ніж Британія зрештою приєднається, а до того часу структури ЄС уже буде налагоджено таким чином, що вони виявляться непідхожими для нас і для пуристських концепцій національного демократичного суверенітету.

Те, що каже Черчилль — як лідер опозиції, — зараз, на цих дебатах стосовно Декларації Шумана, є безсумнівно суттєвим для розуміння його «чуття». Перше, що помічаєш у його парламентських виступах цього періоду — це те, що він просто нуртує енергією.

Він і досі блискавкою метається світом, даючи величезні, добре продумані промови на геополітичні теми. І строчить військові мемуари, і невдовзі навіть отримає Нобелівську премію з літератури.

Йому вже майже 75, а він все одно безупинно втручається у всілякі питання парламенту, чи не кожного дня і з будь-якого приводу: від тарифів залізничних вантажоперевезень до Бірми та Кореї, від рибної промисловості до ефективності мікрофонів, які щойно встановили у Палаті.

Із яким же захватом читається Гансард, офіційний звіт про засідання парламенту щодо дебатів з питання Декларації Шумана, коли бачиш, що роки ніяк не приглушили Черчиллевої повсюдної нестримності. Канцлером Скарбниці є сер Стаффорд Кріппс (аскетична персона, яку сміховинно виставляли його супротивником у період війни), і саме йому випадає відстоювати негативну відповідь Шуману від уряду. І Черчилль ніяк не стримує себе, щоб його не перебити. «Повна маячня! — викрикує він. — Нісенітниця!»

У якийсь момент бідоласі Кріппсу доводиться навіть просити його проявити ґречність та замовкнути, інакше хай вийде і продовжує бесіду за дверима, — як настрашений вчитель хімії, що намагається заспокоїти найвередливішого хлопчака у класі. Коли о 17:24 Черчилль встає до слова, він уже вислухав дебати, що по суті нічим не відрізняються від європейської дискусії сьогодення.

Члени парламенту — євроскептики від лейбористів засудили пропозицію ймовірного бюрократичного контролю з боку цієї «вищої керівної інстанції» над спільним ринком і його можливості діяти без повного схвалення цих дій національними урядами. «Хто вони такі? — запитує парламентар-лейборист. — Яке вони мають право вказувати нам, що робити?»

«Вони стануть накладеною на плечі Європи олігархією, невеликою групою можновладців, які, завдяки винятковим повноваженням та неймовірній владі, будуть спроможні впливати на життя кожного у цій країні». Це голос британського євроскептика, слова, що можна однаковою мірою приписати і вустам мосьє Юнкера, і Єврокомісії сучасності.

На все це єврофіли торі відповіли в цей пополудній час 1950-го аргументами, що такою самою мірою стали традиційними.

«Невже ми хочемо так ізолюватись? — запитує Боб Бутбі, колишній парламентський особистий секретар Черчилля. — Врешті-решт, та свавільна національна суверенність залишається першопричиною бридких нещасть, що випали на нашу долю в цьому кошмарному столітті». Бутбі закінчує тим, що закликає свого вельмишановного друга — Черчилля — прокласти шлях і врятувати Західну Європу вдруге, посприявши створенню об’єднаної Європи.

Настав час лідеру опозиції підвести риску. На чий бік він стане? Черчилль починає доволі здалеку. Нападає на некомпетентність уряду Еттлі: каже, що французи ніколи так грубо і зненацька не вкинули б нам такого, якби він був прем’єром. Що ж стосується основного питання, згодом він пояснює свою позицію. Так, він вважає, що Британії слід відвідати Шуманське обговорення, і звинувачує Еттлі за невміння проявити лідерські здібності.

«Цією своєю бундючною ходою навколо пальмерстонського шовініста він тільки шукає для себе і партії загального визнання», — каже Черчилль, вдаючись до звичної репліки в атаці на будь-кого з британських прем’єр-міністрів, які шукали способи відсторонити Британію від європейського проекту. А потім, по суті, приймає позицію Бутбі: країна не повинна лишатися осторонь.

…Значно краще для нас взяти участь у тих обговореннях, аніж залишитись осторонь і дозволити подіям пропливати повз… У французів є приказка: «Les absents ont toujours tort»120. Не знаю, чи у Вестмінстері вчать французької [це, очевидно, камінець у бік Річарда Кроссмена, інтелектуала лейбориста, який щойно виголосив антиєвропейський спіч]… Відсутність Британії розхитує баланс у Європі…

…і так далі.

Він застерігає: якщо Британія не втрутиться, існує ризик того, що європейський блок стане нейтральною силою, рівновіддаленою від Москви й Вашингтона; переконаний, що це матиме катастрофічні наслідки. Чи прийняла би Британія запрошення Шумана, якби він був прем’єр-міністром? Чітко й виразно скажу: так.

Повним ходом він апелює до базового поняття суверенності, а завершує виступ типовим черчиллівським інтернаціоналізмом. Наводить класичний аргумент британського