Засвідчення - Джефф Вандермеєр

— Ти маєш на увазі Південний Округ, куди ти мене послала. Не з тими інструментами.

— Маю на увазі, що та група, до якої я входила, певний час вірила, що Південний Округ може бути скомпрометованим, але більшість вірила, до сьогодні, що це не просто помилка, а й щось сміховинно кумедне.

— Як тебе втягнули?

— Через тебе, Джоне. Давно. Бо треба було, щоб мене призначили туди, ближче до тебе, де ти жив із батьком. — Із власної ініціативи: — Це був побічний проект. Аби придивитися, простежити. І це стало основним курсом.

— Але чому саме я?

— Я ж тобі сказала. — Благальним тоном, щоб він зрозумів: — Я знаю тебе, Джоне. Я знаю, хто ти. Я знала б, якби ти… змінився.

— Як змінилася біологиня. — Цієї миті він аж палав од люті, що вона жбурнула його в самісіньке пекло, не сказавши йому, не давши вибору. Хоча в нього був вибір: можна було б лишитися там, де раніше, ще вірячи, що живеш за межею, коли це насправді була брехня.

— Щось таке.

— Або просто змінився, ставши цинічнішим, виснаженим, вимученим, параноїком, вигорілим.

— Припини.

— Нащо мені це?

— Я робила все, що у моїх силах.

— Еге.

— Та вирости, ось що я маю на увазі, Джоне. Я робила все, що у моїх силах, узгоджуючись з обставинами. Але ти все ще лютуєш. Навіть нині ще лютуєш. Це занадто. Занадто. — Теревені околясом, коло та навколо катастрофи. Але хіба не так, люди, ви завжди й чините, поки ще живі?

Він поставив філіжанку кави. На плечах у нього зав’язаний вузлом тягар, який ніколи не звалиться.

— Я про це не думаю. Це нічого не важить. Тепер нічого не важить.

— Тепер це найважливіше, — сказала вона, — тому що я, можливо, більш ніколи тебе й не побачу. — Її голос уперше, наскільки він пам’ятав, затремтів.

Цей тягар важко впав на нього й поранив, і Керманич збагнув, що це правда, і на секунду відчув, ніби падає. Неосяжність, неможливість цього, надто безкраї, надто тяжко. Він ледве міг осягнути це, хоча й прямував крок за кроком.

Він ближче пригорнув її до себе, тримаючи в обіймах, доки вона шепотіла йому на вухо: «Я випустила речі з уваги. Я думала, що директорка з нами згодна. Думала, що зможу приборкати Лоурі. Думала, ми це подолаємо. Думала, у нас буде більше часу». Що проблема розсмокчеться. Що її можна якось стримати. Що вона не дуже боляче його вразить.

Його мати. Його приборкувачка. Але за мить йому довелося випустити її з обіймів. Немає жодного шляху перекреслити цю прірву, повалити цю огорожу, аби зцілити все, що вимагає зцілення. Не тепер.

Вона повідала йому ще одну річ, подавши її як розкаяння:

— Джоне, тобі треба знати, що біологиня у вихідний уникла нашої опіки. Три дні вона була у самоволці.

Піднесення, сплеск невиправданої ейфорії, яка наринула частково тому, що тепер можна викреслити її зі своїх думок, коли розпалилося це жахіття у Південному Окрузі, — зараз це його винагорода, яку вона, певним чином, повернула йому.

Усі інші відповіді на його запитання з’явилися пізніше, задовго після того, як мати полишила домівку на його автомобілі, після того, як він спакувався, неохоче лишив кота, узяв її авто, як вона й пропонувала. Але зупинився на тихій вуличці за кілька кварталів, винайняв та й погнав інше авто, бо не довіряв Центрові. Невдовзі опинився поза межами Гедлі, десь у дірці від бублика, ні там, ні сям. Він із такою тугою відчув відсутність батька, минаючи адресу, де вони колись жили. Тому що батько міг би зараз його заспокоїти. Тому що тепер не мало значення, які таємниці він розповів чи не розповів.

В аеропорту близько дев’яноста миль геть звідсіля, у місті, досить великому, щоб мати міжнародні зв’язки, він поставив свій автомобіль із пістолетами на парківці й забронював два квитки. Один був у Гондурас, із пересадкою на забутому узбережжі. Другий був із двома пересадками, а кінцева мета — опинитися за двісті миль від узбережжя. Другий він купив під псевдонімом. Зареєструвався на Гондурас, потім сидів у барі аеропорту, пестячи долонями склянку віскі, чекаючи на вагончик, що повезе до літака. Апокаліптична візія того, як Нуль-зона поглинає все на своєму шляху, насуваючись на нього. Будинки, дороги, ставки, долини, аеропорти. Усе. Він переглядав ролики й телевізійні програми з прихованими субтитрами, шукаючи будь-які новини, намагаючись подумки випередити людей з Центру, які, можливо, натрапили на її стежку, можливо, узяли її слід. Якби він був на місці біологині, то для початку застрибнув би на потяг, і звідси випливало, що Керманич завиграшки міг би її наздогнати. З місця своєї втечі біологиня змогла б примандрувати так само далеко і туди ж, де й він.

Білявка в барі спитала, що він поробляє, і Керманич відповів, несвідомо, бездумно: «Я морський біолог». — «О, урядовець». — «Ні, позаштатний», — і тільки тоді усвідомив абсурдність цих слів, коли їх промовив. Потім гаяв довжелезні хвилини, утворюючи відстань між собою і суб’єктом. Бо хотів лишитися тут, у барі, між людьми, але не перетинаючись ні з ким.

— Як вона втекла? — спитав він матір.

— Скажімо, краще, так: вона сильніша, ніж здається, і дуже винахідлива.

Чи дала мати їй якісь джерела? Час? Можливість? Він не хотів питати.

— У Центрі підозрюють, що вона повернеться на ту саму порожню зупинку, тому що там немає зараження.

Але він знав, що вона поїхала не туди.

— І ти так гадаєш? — спитала мати.

— Так, — відповів він.

Ба ні, вона поїде на північ, подасться до пустелі, що над містечком Скеляста Затока, навіть якщо й не вірить, що вона є біологиня. Вона поїде до такого місця, яке щось особисто означає для неї. Бо відчула поштовх, а не тому, що Нуль-зона її захотіла. Якби вона мала слушність, якби вона була їхнім істинним борцем, то мала б такі самі промиті мізки, як і в інших.

Принаймні він вирішив повірити саме в це. Щоб була причина, чому він спакував речі, і мати місце, яке вважав за прихисток. Або за сховок.

Оголосили посадку на борт. Він мав на меті захід, так, але зійде на першій пересадці, візьме напрокат машину, звідти — поїде на іншій машині, узятій напрокат, а може,