Засвідчення - Джефф Вандермеєр
Інколи під час мандрівки він думав про директорку. Ідучи берегом блискучого, мілинного ставу в долині, в ореолі гір, відламуючи і рвучи зубами шматки ковбаси, купленої на фермах і на ринку. Колір неба був такий ясно-лазуровий, такий не осквернений жодною хмаринкою, що не здавався справжнім. Дівчинка на старій чорно-білій фотографії. Те, як вона вчепилася в того маяка, але ні словом не прохоплювалася про його доглядача. Бо вона була там. Бо вона була там, майже до кінця. Що вона бачила? Що знала? Хто може про неї знати? Чи знає про неї Ґрейс? У поті чола шукаючи важелі та засоби, вона, зрештою, найнялася до Південного Округу. Чи знав хтось напівдорозі її таємницю й чи гадав, що це добра ідея, на відміну від компрометування і ставлення під загрозу агенції? Чому вона приховувала свої знання про маяк? Його хвилювали ці запитання — згайновані можливості, зволікання, забагато уваги рослиномиші, Голосу, Вітбі… Якби інакше, то, можливо, він би раніше сам це побачив. Особові справи, які досі були з ним, нічим не могли зарадити, як не могло зарадити й фото на пасажирському сидінні.
Прогнавши машину всю ніч, він знов і знов повертався на узбережжя, фари авта віддзеркалювали жовтогарячі розчерки та білі відбивачі, а подеколи — сіро-сріблясті скалки билець. Він перестав слухати новини по радіо. Не був певен, чи не існують ці обережні натяки на майбутню катастрофу лише в його уяві. Він хотів і далі удавати, ніби існує в бульбашці без жодного контексту. Ця мандра триватиме вічно. Що сама мандрівка — ось його мета.
До краю зморившись, він зупинився в місті, чию назву зразу й забуде, хай-но його покине, де замовив каву з яйцями в цілодобовій їдальні. Офіціантка спитала в нього, куди він їде, і Керманич відповів просто: «На північ». Вона кивнула головою, ні про що більше в нього не питаючи, певно, побачивши в його обличчі щось таке, що розхолоджувало питати далі.
Він не зволікав, швидко покінчивши з їжею, нервуючись через чорний седан із тонованими шибками, який виник на стоянці, — побитий старий вольво з наклейками — зображеннями незайманого лісу, — чий власник, згорбившись, палив цигарку щось занадто довго.
Дощ, який насувався з моря, згустився в туман, примусивши його скрадатися зі швидкістю двадцять миль на годину, у темряві, зовсім не певний, чи бодай колись виборсається з цієї імли. Одного разу його як слід труснула вантажівка, іншим разом — олень протанцював акурат перед фарами, неначе рухливе полотно, а потім зник.
На світанні він дійшов висновку, що не так важить, чи збрехала його мати. Це вже деталь тактики, не стратегії. Він завжди був готовий іти цим курсом, переконуючи себе, що, ступивши одного разу до Південного Округу, він назавжди тут застрягне посередині й не потрапить на північ. Шишкуваті, поламані вітром дерева перетворилися на темний, безформний дим у тумані, самоспалення на попіл, от ніби Керманич бачив певну версію майбутнього.
Уночі, не встигнувши дістатися до міста Скеляста Затока, Джон дозволив собі востаннє попоїсти. Він зупинив машину біля шикарного ресторану в містечку, схованому в тіні прибережних гір, у заплаві вигнутої річки, яка здавалася анемічною порівняно з хвилями і смугами різнобарвного піску, який променями віддзеркалювався у воді. Розкидані корчаки і звалища лісу, прибитого до берега, і мертві дерева виглядали так, буцімто їх туди поскидали, аби все це тримати й притягувати.
Він сів у барі, замовив пляшку доброго червоного вина, пті-філе міньйон з картопляним пюре, часником і грибним соусом. Слухав скромне вихваляння Яна, досвідченого бармена, зі свідомо наївним ентузіазмом — розважальні оповідки про роботу в заморських краях, у містах, де Джон ніколи не бував. Цей чоловік подеколи потай позирав на Джона, обертаючи до нього нордичне обличчя з різкими рисами, оформлене довгим жовтим волоссям. Задумується, можливо, чи спитає у нього Джон, що він робить тут, на корчаку, на самому кінці світу.
Зайшла родина — багата, білошкіра, у футболках для поло, светрах і штанях кольору хакі, наче щойно від кравця, зі сторінок каталогу. Оминувши його увагою. Оминувши увагою бармена, замовивши гамбургери і картоплю фрі; батько сів просто ліворуч од Джона, мов щитом затуляючи дітей від незнайомця. Але точно наскільки незнайомого, вони не могли знати. Вони існували у власній бульбашці: у них майже все є, і нічого вони не знають, їхня розмова була тільки про те, щоб прямо сидіти й добряче жувати, і про футбольний матч, який подивилися, і про якусь крамничку, про туристів десь там у селі. Він їм не заздрив. Він їх не ненавидів. Він не відчував до них жодного інтересу. Уся історія, усе, що тут зашифровано, здається безглуздям. Нічого з цього не має жодного значення порівняно з його таємним знанням.
Бармен закотив очі, звернувшись до Джона, терпляче мирячись із дитячими замовленнями, які щомиті мінялися, і легкою поблажливістю, з якою батько звертався до нього. Доки в цей час жінка у військовій формі та двоє її приятелів-скейтбордистів з Емпайр-стрит ефемерними тінями зібралися обабіч Джона, втупившись у ту сімейну трапезу з безсоромним голодом. Скільки ж оперативників пройшли непоміченими повз них, незафіксованими, ніким не почутими, ніким не підтвердженими. Випарувавшись геть звідсіля в мороці негодящих конспіративних квартир і сирих мотелів. Зроблені невидимими. Зроблені нерелевантними. І скільки з них могли бути ним. І досі були ним, працюючи тут, найневідоміші на світі цій родині, цьому барменові, досі докладаючи зусиль, навіть якщо це не лише Нуль-зона знищує людей, а всяк у світі поза її межами.
Коли родина пішла, а з нею й її супутники, він спитав бармена:
— Де я можу взяти човен? — приємно-змовницьким тоном. Співбрат, перегодований і втомлений від світу мандрівник, — ось що означав його тон. Колишній авантюрист,
