Засвідчення - Джефф Вандермеєр
Насправді тоді він тягнув Ґрейс за собою, щоб її забрати, узяв за руку й тягнув, і таки вивів би її з рівноваги, якби міг. Кричав на неї. Наводив їй усі причини, первісні, бузувірські. Але Ґрейс нічого не бачила, дивилася відсутнім поглядом, який примусив його здатися. Бо воно самосвідоме. Бо вона хотіла побачити це до кінця, а він не міг нічого вдіяти. Бо насправді не був директором. Тому він дозволив Ґрейс промокнути до рубця під дощем, доки директорка підходила до дверей, і відступив у безглуздій паніці до кафетерію, а потім до свого автомобіля. І ні в чому не почувався винним.
Телефон блямкнув, повідомивши, що з якоїсь немислимої далини йому надійшло останнє, ні на що не придатне відео з Південного Округу, від курки й кози.
Цей відеозапис нічого йому не повідав, не урвав його страждань, так само як і не дав жодної гадки про те, що ж сталося з Ґрейс. Якість була зерниста, нечітка. Кожен кліп тривав секунд шість, і кожен одночасно уривався. У першому його крісло порожніло до самого кінця, аж доки з’явився хтось розмитий і сів туди. Можливо, директорка, але контури надто розвезені. Інше відео показало зрізаного в кадрі Вітбі у кріслі навпроти: він робить руками якісь чудернацькі, особливі рухи, так, що його пальці скидаються на м’які корали, які гойдаються за морською течією. Безсловесний перегуд на задньому тлі. Чи Вітбі оце опинився у світі першої експедиції? А якщо так, то чи усвідомлює це?
Керманич передивився обидва кліпи двічі, тричі, а потім видалив. Ця дія не видалить оригіналів, але зробить так, що він іще більше віддалиться від них, і цього буде цілком досить.
Звичний приплив жару, а потім — морозяний холод на літаку. Вовтузіння зі зношеними ременями безпеки. Коли здійнялись у височінь, Керманич так і чекав: от зараз щось скине літака з небес, і замислився над питанням, чи зустрічатиме його Центр після посадки, або чи станеться щось іще, більш дивовижне. Він замислився, чому стюардеси так дивно, курйозно дивляться на нього, — і збагнув, що реагує на їхню завчену доброзичливість так перебільшено, наче той, хто ніколи не знав люб’язності або ніколи не очікував, що до нього знову чемно поставляться.
Пара на сидіннях поруч нього належала до дражливого, але звичайного типу, який розплескує майже все своїм слухачам, аби всі знали, що вони вдвох — обоє рябоє. Але навіть їх він хотів застерегти раптовим, несподіваним вибухом непригладжених і майже незбагненних емоцій. Якось сформулювати те, що сталося, що наразі відбувається, щоб його слова не звучали як у божевільного, не лякаючи їх чи себе. Проте, урешті-решт, він проковтнув іще одну заспокійливу пігулку та й відкинувся на спинку сидіння, намагаючись відігнати цей світ геть.
— Звідки мені знати, що гонитва за біологинею — це не та ідея, яку ти вклала мені в голову?
— Біологиня була зброєю директорки, так я гадаю. У своїх звітах ти писав, що вона поводиться не так, як інші. Хоч би що вона знала, вона являє собою певний шанс. Особливий шанс.
Керманич не ділився з матір’ю всім досвідом своїх останніх моментів у Південному Окрузі. Ані тим, що бачив, ані тим, ким була директорка, тепер, а чи там, де вона виросла: тепер вона менше є самою собою, аніж будь-якої миті в минулому. Тому, хоч би який там був у неї план, це вже, мабуть, нерелевантно.
— А ти — моя зброя, Джоне. Ти той, кого я обрала знати все.
Зручність подряпаних, пошарпаних металевих обшивок і деталей на бильцях із замащеною, подертою оббивкою. Розсортовані за відсіками шматки неба, накриті, мов каптурами, овальними віконцями. Непотрібні командирські повідомлення про хід роботи, перемішані з дурними, але заспокійливими жартами, які лунають з інтеркому. Керманич сушив собі голову, де наразі Голос, чи у Лоурі знову спалахи, чи він хвилюється та втрачає самовладання, а чи лютує в якийсь інший, звичайніший спосіб. Лоурі, його кореш. Лоурі, жалюгідний мегалодон. Це твій останній шанс, Керманичу. Але його не було. Навпаки, це було офірне самоспалення. Якщо його взагалі пам'ятатимуть, то лише як провісника катастрофи.
Він замовив віскі з льодом, щоб побачити крижаний блиск, зберегти відчуття льоду в роті й відчуття гладенького холоду при надкусі. Це допомагало йому зануритися в затишок, спробувати вповільнити оберти коліс у своїй свідомості. Спробувати потрощити ці колеса.
— Що ж зараз робитиме Центр? — спитав він у матері.
— Звідти прийдуть по тебе через твій зв’язок зі мною. — По нього прийдуть у будь-якому разі, бо він не відзвітував і чкурнув слідом за біологинею.
— Що ще вони зроблять?
— Спробують вирядити тринадцяту експедицію, якщо ті двері ще є.
— А з тобою що?
— Я й надалі розслідуватиму курс, який вважаю правильним, — сказала вона, знаючи: це — величезний ризик. Чи означає це, що вона повернеться? А чи триматиметься чимдалі від Центру, аж доки ситуація владнається? Бо Керманич знав, що вона й далі боротиметься, аж доки цей світ навколо неї провалиться в тартарари. Або доки Центр її звільнить. Або доки Лоурі використає її як цапа-відбувайла. Чи вона гадає, що Центр не звинувачуватиме посланця? Керманич міг би поцікавитися, чом би їй не зняти всі свої заощадження та не податись якомога далі… і перечекати. Але якби він це зробив, вона спитала б у нього те ж саме.
Наприкінці польоту одна жінка у місці біля проходу навпроти Керманича попросила його і ту сусідню парочку відчинити вікно для посадки.
— Ви маєте відчинити вікно для посадки. Ви маєте ‘го відчинити. Для посадки.
Або що? Або що? Він просто проігнорував її, не передав повідомлення, заплющив очі.
Коли він їх розплющив, літак уже приземлився. Ніхто не чекав на Керманича, коли він висадився. Ніхто не гукнув його на ймення. Без інцидентів він узяв машину внаєм.
Це мало такий вигляд, ніби якась інша особа вставляє ключ у запалення і їде геть від усього знайомого. Тепер немає шляху назад. Але й уперед немає. Він їхав убік, начебто, і, хоч би який був страх, тут є й дрож від захвату. Від цього ти не почуваєшся вмерлим, або відчуваєш, ніби просто чекаєш, що ж далі з тобою станеться.
Скеляста Затока. Кінець світу. Якщо її там немає, то це найкраще місце, аніж більшість пунктів, аби перечекати
