Засвідчення - Джефф Вандермеєр
Колись давно, коли він був дитям, батьки читали йому «Тигре, Тигре, ярий жаре».[30] Вони співпрацювали з ним у соціальних проектах — мати робила дослідження, а батько вирізував і склеював ескізи. Батьки навчили його їздити на велосипеді. Зворушлива різдвяна ялиночка поруч із сараєм тепер назавжди пов’язалася зі спогадами про перший святковий сезон, який спав на думку Керманичеві. Стояння на пірсі в Гедді, споглядання річки викликали в нього спомини про озеро біля котеджу, де він рибалив зі своїм дідусем. Назви батьківських скульптур на задвірках перейшли до шахових фігурок на коминковій полиці. Однак та стіна досі дихала, хоч би що він робив. Удар у груди, давно завданий шоломом лінійного захисника, під час тієї скандальної сутички, тепер виплив на поверхню, так що йому стало важко дихати, усе повітря вибило з легенів.
Керманич не пам’ятав, як покинув коридор, але усвідомив себе всередині спринту в кафетерії. Зі стиснутим у руці Вітбіним манускриптом про теруар, учепившись у цей документ мов лабетами. Він планував забрати з того кабінету ще дещо важливе. До свого кабінету. Своє дещо важливе.
На ходу він смикав за кожний шнур сигналу пожежної тривоги. Він кричав, заглушуючи клаксон, на людей, які не збиралися звідси розходитися. Невір’я. Шок. У голові як у пастці, наче ті, декотрі, замкнені до пастки в науковому відділі.
Але в кафетерії він біг так швидко, що послизнувся і впав. Підвівшись, побачив Ґрейс, яка тримала відчинені двері, що вели на подвір’я. Сказати комусь. Сказати комусь. Там тільки стіна. Там тільки стіна.
Він прокричав її ім’я, але Ґрейс не озирнулась, а наблизившись до неї, розгледів, що вона пильно дивиться на когось, хто повільно прогулюється краєм подвір’я, ідучи крізь стіну дощу, серед спаленої умбри темно-брунатних берегів болітця вдалині. Висока, темна постать, освітлена післяобіднім сонцем, яке пробивалося крізь зливу. Тепер він упізнав би її хоч би й де. Як і раніше, у своєму експедиційному одязі. Така близька до шишкуватого гіллястого дерева, що спершу майже зливалася з ним у сірому дощі. І долала й додала свій шлях до Ґрейс. А Ґрейс, обертом на три чверті, стояла перед нею, усміхаючись, напружуючи тіло в очікуванні. Це неправдиве повернення, це зіпсуто-хибне возз’єднання. Це кінець усьому.
Бо директорка тягла за собою плюмажі смарагдового пилу, і за нею змінювалася навколишня природа світу, переповнюючись сяйвом, і дощ утрачав свою глибоку щільність, свою темряву. Утрачалася густота дощових крапель, вичахала, більш її тут не було.
Межа насувалася на Південний Округ.
На парківці, тицяючи ключем у запалення, він геть забув про кабінет, не бажаючи озиратися. Не бажаючи побачити, чи не наздоганяє його невидима хвиля. Ті ж самі автомобілі на парківці, ті ж самі люди в машинах, але йому було все одно. Він полишає. Він переможений. Дряпаючись, шкребучись, здираючи нігті, панікуючи від самої думки, що може потрапити у пастку. Назавжди. Кричучи на автомобіль, щоб завівся, коли машина вже ж завелася.
Він майнув до воріт — відчинених, жодної охорони, а за ними — узагалі жодного звуку. Просто безкрая тиша, яка викурює думки. Його руки вп’ялися, мов пазурі, нігті впивалися в долоні, стискаючи кермо.
Прискорював їзду, ні про що не дбаючи, лише палаючи бажанням якомога швидше покинути це Гедлі, хоча знав, що, можливо, це взагалі не вихід. Витягнув телефон, упустив на підлогу, але не зупинився, а мацати долі став, тільки діставшись шосе, у верещанні шин, полегшено уздрівши нормальний рух. Він притлумив добрий десяток імпульсів: зупинити машину й нею заблокувати рух, опустити вікно і в дощі викрикувати попередження іншим автомобілістам… Зачавив будь-які імпульси, що перешкоджали глибокому й непроникному інстинкту втечі.
Два винищувачі промайнули над головою, але він їх не помітив.
Він постійно перемикав радіоканали, шукаючи поточні новини. Не певний, які будуть повідомлення, але бажаючи, щоб повідомили, хай це й досі триває, ще не вляглося. Нічого. Нікого. Не полишаючи намагань позбутися цього відчуття стіни в своїй руці, обтираючи долоню об сидіння, об кермо, об штани. Він би і в собачий послід руку занурив, аби тільки позбутися цього відчуття.
Відвернувшись від Ґрейс, він побачив, що Вітбі зайняв своє звичайне місце в далекому кінці кафетерію, під фотографіями старої доби. Але Вітбі тепер бачився уривчасто, наче на лінії передач були перешкоди. Деякі слова тоном і текстурою ще нагадували людське мовлення. Інші — нагадували відео з першої експедиції. Вітбі не склав якихось фундаментальних випробувань, перейшов якийсь рубікон і наразі сидів там, чудернацько опустивши спідню щелепу, намагаючись вичавити з себе слова, самотній, а Керманич уже не міг йому допомогти. Потім він зрозумів, тоді, чи за мить пізніше, що, можливо, Вітбі не просто божевільний. А те, що Вітбі став проривом, витоком, дверима до Нуль-зони, згодом — у вигляді довжелезного рівняння…
і якщо директорка тепер повернулася до Південного Округу, то це не завдяки Ґрейс чи заради Ґрейс, а тому, що це Вітбі викликав її, сам неначе живий маяк у людській подобі. Оту її версію, котра повернулася.
Спійманий до пастки власними думками. Що Південний Округ — це не редут, а, натомість, якийсь пригальмований інкубатор. Ця знахідка святині Вітбі могла б щось викликати. Довіра такому слову як «межа» — помилка, пастка. Повільне розплутування термінів, надто пізно розгадане.
Невідступний погляд Вітбі пантрував за ним до парадного входу, і Керманич блискавично побіг майже бокаса, намагаючись не випускати Вітбі з поля зору, доки той не сховався за рогом. Тепер він виразно бачив левіафанів зі свого сну, які зорили на нього, — бачив їх із жахливою ясністю. Він не міг уникнути їхньої уваги.
Він телефонував своїй матері. Гіпнотизуй мене. Гіпнотизуй це, щоб воно покинуло мене. Він не міг до неї докричатися. Залишаючи повідомлення, кричущі, майже нерозбірливі та безладні.
Коридор, що вів до Гедлі з банальністю переповненого руху. Повсякденність дощу, який падав, відчуття тиску за собою. Спроби керувати власним подихом. Усі поради, які давала йому мати, геть вибито з голови.
Чи воно спинилося? Чи зупинилася директорка? Чи воно й
