Засвідчення - Джефф Вандермеєр

Як Керманич ненавидів власну фантазію, жадав, аби вона розсипалася на порох, висохла, побуріла та відпала від нього. Йому більше хотілося вірити, що з цих записів визирає щось приховане, аніж прийняти той факт, що директорка б’ється з вітряками. І все ж таки він нічого не бачив; він міг бачити лише її, заклопотану пошуками, й лише замислюватися, чому вона так гарувала в тих пошуках.

Він імпульсивно зняв усі орамковані картини й фотографії з дальшої стіни й пошукав, чи не приховано щось за цими зображеннями, — знімаючи матовий картон, розбираючи їх цілком. Але нічого так і не знайшов. Тільки очерет, маяк, його хранителя, помічника й дівчинку, які дивилися на нього з відстані понад тридцяти років тому.

Увечері він звернувся до особової справи ПУД Ґрейс, перехресно звіряючи це зі стосами записів. Що, оскільки це була пропрієтарна програма, означало натискати Ctrl, переходячи від сторінки до сторінки. Клавіша «контроль» видавалася йому вже єдиним контролем-кермом, що в нього дійсно був. Ctrl мала тільки одну роль, і вона виконувала цю роль стоїчно та без нарікань. Він натискав Ctrl дедалі озлобленіше й сильніше, хоча щогодини сприймав ці нотатки, порівняно з Вітбі, як таке собі благословення. Щогодини, доки не показався Вітбі, хоча його машина досі вже ж була на стоянці. Чи хоче Вітбі, щоб йому допомогли? Чи знає він, що потребує допомоги? Хтось має сказати Вітбі, ким він став. Можливо, Чіні? Ні. Вони ж йому ще не казали.

Ctrl Ctrl Ctrl. Як завжди, забагато сторінок. Контроль цього. Контроль того. Контроль результатів і окремих епізодів. Він проклацував інформацію, бо ті дані, що він бачив на моніторі, здавалися ні на що не годящими, тоді як безкраїй простір безладдя, що розростався хвилями від його письмового столу й до дальшої стіни, містив надто багато інформації.

Його кабінет почав стискатися навколо нього. Мляве, сонне тупцювання навколо особових справ і вдавані зусилля зробити лад на книжкових полицях поступилися подальшим пошукам в інтернеті місць, де працювала біологиня, доки не приєдналася до дванадцятої експедиції. Ця діяльність виявилася заспокійливішою, а кожен краєвид пустелі — красивішим за попередній. Але врешті-решт почалися закрадатися паралелі з незайманим пейзажем Нуль-зони, й погляд із висоти пташиного лету на деякі фотографії нагадував йому той останній відеоролик.

Близько п’ятої він зробив перерву, потім на час повернувся до свого кабінету, після того як коротко й приязно побалакав у коридорі зі Сью та Чіні. Попри те, що Сью здавалася розпашілою, чомусь занадто швидко розмовляла, і вся була пересмикана, усе в ній перемістилося. Ручисько Чіні у бейсбольній рукавиці спочивало у Керманича на плечі одну нестерпну секунду чи дві, і нарешті чолов’яга промовив: «Другий тиждень! Який добрий знак, еге ж? Сподіваємося, ви знайдете все, що бажаєте знайти. Ми відкриті для змін. Ми відкриті до змін, якщо ви розумієте мої слова, щойно ви почуєте, що ми маємо сказати. І як ми це говоримо». Ці слова майже мали сенс, але й Чіні сьогодні був якийсь сам не свій. Раніше і в Керманича бували такі дні.

Залишилася тільки проблема з Вітбі; Керманич цілий день його не бачив, і той не відгукувався навіть на електронні листи. Відчувалося, що це важливо подолати, а не дозволити ходити околясами й розтягнути до середи. Він зробить це перед Чіні в науковому відділі та облишить Ґрейс. Це стало його відповідальністю, його мішаниною в голові, і Чіні просто доведеться змиритися з його рішенням. Вітбі доведеться погодитися на те, щоб узяти відпустку та проконсультуватися з психіатром, і цей безщасний дивний маленький чоловічок більш уже ніколи й не повернеться.

Було пізно, уже по шостій. Він утратив плин часу, а чи то плин його, Керманича, втратив. Кабінет досі був мішаниною, тримаючись обрисів директорчиного мозку, а особові справи ПУД Ґрейс не приносили цим обрисам жодних корисних змін.

Він узяв манускрипт Вітбі про теруар, відчуваючи, що, можливо, витяги з цього рукопису переконають Вітбі в проблемі. Керманич знову перетнув широчінь кафетерію. Величезні вікна кафетерію зібрали небесну сірину і жбурнули її на столи, на стільці; знову надовго задощило. За столиками нікого не було. Маленький темний пташок чи то кажан налітався та й усівся на сталевій поперечині віконної рами. «Там щось на підлозі». — «Чи ви бачили колись щось подібне?» Уривки розмов, коли він минав кухонні двері, а потім якийсь різкий, але слабкий звук ридання. На мить це спантеличило Керманича. Тоді він збагнув, що цей звук точно виходить із якоїсь машини, яку запустив хтось із працівників кафетерію.

Щось гризло Керманича ще довше, от ніби він забув свого гаманця чи іншу важливу річ, покидаючи будинок. Але тепер це вирішилося, коли той ридальний звук удерся до його свідомості й підштовхнув. Відсутність. Знову сопух прогірклого меду. Насправді він збагнув, що весь цей день його не переслідував дух прогірклого меду, хоч би де Керманич перебував. Чи Ґрейс зглянулася принаймні на цю рекомендацію?

Він зрізав кут, звернувши за ріг у коридорі, що вів до наукового відділу, ідучи далі під флуоресцентними лампами, подумки віддавшись репетиції того, що сказати Вітбі, передбачаючи, що той може відповісти, або й не відповісти взагалі, відчуваючи тягар божевільного рукопису цієї людини.

Керманич потягнувся до високих двостулкових дверей. Дотягнувся до ручки, схибив, ще раз спробував.

Але на колишньому місці дверей уже не було! Сама лише стіна. І ця стіна була м’яка й дихала під дотиком його руки.

Він закричав, як йому здалося, але звідкись із підводних морських глибин.

ЗАГРОБНЕ ЖИТТЯ

Керманич, у самісінькому серці іншої трагедії, нічого не бачив, окрім Рейчел Маккарті з кулею в голові: застрелена дівчина нескінченно падала до кар’єру. Увесь цей час — відчуття чогось нереального. Так само — кімната, куди його завели, й допитувач, якого йому призначили, обоє були конструктами, і якщо триматися цієї думки, то зрештою допитувач розчиниться, перетвориться на ніщо, а стіни його тюремної камери розваляться, і він зрештою вийде у реальний світ. Тоді й тільки тоді він пробудиться, щоб продовжити своє життя, яке надалі йтиме визначеним маршрутом, що довів до цієї мети.

Навіть якщо стілець за довгі години допитування врізався в бік стегна і лишив заглибину. Навіть якщо він відчував гіркий цигарковий дим, яким просякла куртка допитувача, і чув затинання стрічки, котра знову перемотувалася на магнітофоні, принесеному як резервна копія для відеозйомки кімнати.

Навіть якщо текстура стіни на дотик відчувалась