Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Наприклад, нащадок знаменитого роду козацьких старшин Віктор Кочубей писав: “Хоч і народився я хохлом, я більше росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю клопоти наших губерній (тобто українських губерній. — Авт.) з точки зору усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують”. Тобто — національні інтереси України його вже не турбують, вони для нього — мікроскопічні. А ось як говорив патріот рідної України князь Олександр Безбородько: “Росія — це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження — безплідні, оскільки найменше послаблення самодержавної влади призведе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави і принесе людям незліченні лиха”.
Труднощі для української ідеї полягали в тому, що найосвіченіші і найбагатші представники української верхівки не почували себе ні українцями, ні патріотами України. І диво–дивнеє в тому, що в час повного оглушення й оглуплення український народ народжував тих, хто усвідомлював свій кровний і духовний зв’язок зі своєю нацією, свої історичні традиції і права. Ця частина інтелігенції рекрутувалася з дрібного шляхетства, малоземельного дворянства, козаків, священиків, селян. Саме такі представники української інтелігенції і створюють у XIX ст. новітню українську літературну мову й літературу, історичну й етнографічну науку, формуючи світогляд української суспільності.
У цей час з’являється один із найвідоміших історико–публіцистичних творів — “Історія Русів”. Серед науковців і досі точаться дискусії про її авторство. Як твердять деякі сучасні дослідники, вона народилась у середовищі новгород–сіверського гуртка освічених українців. “Історія Русів” є найвидатнішим твором кінця XVIII — поч. XIX ст. про українську державність. Вона сприяла формуванню національної свідомості української інтелігенції. Величезним є вплив її на літературну творчість багатьох російських та українських авторів того часу, таких як К. Рилєєв, Т. Шевченко, О. Пушкін та ін.
У той же час значна частина українських освічених людей плазувала перед імперією, запопадливо догоджала російським правителям, охоче йшла на службу в російські установи, де добре платили, і навчилась досить вправно оспівувати велич імперії й топтати рідну мову і культуру.
Ось чому відродження української національної свідомості та державницької ідеї в XIX ст., становлення нової української мови і літератури, історичної науки відбувалося дуже повільно.
Коли з’явилась “Енеїда” Івана Котляревського, стало зрозуміло, що Україна невмируща, що вона підвелася з колін. Коли з’явилась постать Тараса Шевченка на тлі тогочасної суспільної немічності, стало очевидним, що український народ випростався й піднявся на весь свій величавий зріст, на всю могуть нескореного духу, піднісся над ганьбою і нищенням у минулому. Ось чому Т. Шевченко становить цілу епоху в історії відродження не лише української літератури, а й українського духу й національної самосвідомості.
Тарасові Шевченку належить особливе місце у відродженні національної та державницької ідеї. Він був першим із тих, хто зрозумів, що запроданство українських письменних людей, які безоглядно єднались з урядовими імперськими колами, спричинилося до приниження і знесилення національної гідності українського народу.
Коли Росія зламала договір з Богданом Хмельницьким 1654 р. і через 5 років Україна стала пограбованою і розтерзаною, її одразу ж почали перетворювати в сировинний придаток до Московського царства, з неї вигрібали не тільки хліб, худобу, людей, але й інтелектуальну силу народу.
Тарас Шевченко, опонуючи російським шовіністичним та українським історикам–лакеям — землячкам–блюдолизам, які оспівували царів–імператорів і так зване возз’єднання, у низці поетичних творів показав справжню сутність політики російського самодержавства щодо “меншого” брата — України, висміяв і отих “просвіщенних” землячків, які “оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма”.
Поета боляче вражала моральна деградація частини української інтелігенції, яка навчилась добре говорити по–московському й безсоромно оббирати свого ж таки брата–гречкосія. Це та зросійщена юрба, яка перейнялась ідеєю чужого “отечества” і була по–лакейському віддана йому.
І справді, гурти дяків, писарів, учителів, книжників набиралася найбільше з українських колегій та академій, бо Україна й надалі залишалася “білою Африкою” для імперії, звідки до Російської держави відправлялися натовпи молодиків, яким не було місця на своїй землі — тут усе належало присланим зі столиць урядовим повелителям та чиновникам. Усі ті юрмища з України перекачувала до себе Росія, перетравлювала їх і їхню силу, вливала у своє тіло, знищуючи українство як освічену європейську націю, перетворюючи народ у німих безпам’ятних рабів.
Тему освіченої української інтелігенції Шевченко порушував у багатьох творах. Геніальний поет робив те недарма. Ця проблема залишалася вирішальною в історичному поступі нашої батьківщини уподовж наступних століть. Шевченкові думки й оцінки цього явища дають ключ до розуміння і нашої сучасної ситуації. Тяжко зізнаватись у цьому. Але історія — наука точна. Тільки усвідомлення хай і жорстких аналітичних висновків забезпечить правильний вибір дороги до суспільного прогресу.
Перші політичні організації
XIX ст., в яке вступила Україна в складі Російської імперії, відзначилось, отже, силою нових ідей, які
