Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Важливе значення мав той факт, що ідеологи гетьманської держави усвідомлювали своє спадкоємство від епохи першої державності українського народу — епохи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства. У політичних трактатах, теоретичних, художніх творах українські автори гетьманської доби не забували, що Українська держава мала тісну сув’язь із тією давньою епохою, що вони, сучасники козацької державності, є продовжувачами державницької традиції Київсько–Руської та Галицько–Волинської держави.

Це мало велике значення для того часу. Бо усвідомлення цього успадкування давало непорушну упевненість у правоті своїх домагань, давало цій ідеї силу вистояти в найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України. Мало значення це і в майбутньому для розвитку суспільно–державницької ідеї українців.

Українська державність виникала на території, яка розміщена в небезпечному геополітичному просторі. І це завжди відбивалось на долі української державності й народу. Україна постійно перебувала в епіцентрі східних навал, завжди приймала на себе першою удари східних ординців, починаючи з дохристиянських часів. Коли степовий Схід тиснув на цю територію, і орди нищили міста, ремесла, писемні пам’ятки, храми, людність, Захід намагався скористатись силою держави Дніпровсько–Карпатського регіону для своєї безпеки. Водночас прагнув підсилити себе економічно за рахунок цієї території. І цей урок, визначений геополітичним становищем української державності, повинен і нині враховуватися нашими сучасними політиками та державцями: ні Схід, ні Захід ніколи не були зацікавлені в утворенні міцної держави в цьому регіоні, хоча саме така міцна держава завжди була гарантом стабільності в існуванні цивілізації Заходу. Ця позиція Заходу щодо України відбилась і в XVIІІ ст.

Та, може, найбільшим уроком історії епохи XVІІІ ст. є розуміння причин занепаду Гетьманської держави — брак єдності в середовищі політичної еліти, нестача патріотизму і розуміння значення власної держави для власного ж стабільного та гідного існування в історичній перспективі.

Ідея незалежного державницького існування України не зникала і в XIX ст., коли, здавалося, національне життя українців було розтрощене й потонуло в пітьмі. Ця ідея перелилася в іншу форму існування — духовне життя. ХІХ ст. в цілому в історії Європи, і зокрема в історії східної її частини, було позначене тим, що на авансцену політичного життя виступає нова суспільна сила — інтелігенція. Ця інтелектуальна група чи верства суспільства почала поширювати й обґрунтовувати думку про те, що передусім у суспільному розвитку має першорядне значення свідомість нації, її незалежність і вільне існування, гарантії вільного існування, право нації, як і людини, на незалежне буття.

Найбільш яскраво ця концепція була висловлена німецьким філософом Йоганном Гердером, який проголосив, що людська цивілізація існує не в загальних, а в конкретних національних проявах. Він говорив, що кожний культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає в утвердженні своєрідності національної спільності й національної мови, тобто кожне явище культури повинне мати національну форму. За своєю сутністю та культурою люди — це члени певної національної спільноти, і лише такими вони можуть бути корисними в суспільстві. Таке розуміння історичного поступу оволодіває світоглядом освічених людей і впливає на вироблення системи суспільних поглядів. Вони перевертають усе минуле суспільне уявлення про життя, бо висувають на перший план в існуванні народу значення ідеології, що має і пояснити минуле, і стати дороговказом до його досконалості в майбутті. Ідеологія, або усвідомлення певних суспільних завдань кожним народом, як і кожною людиною, стає рушійною силою в історії.

В Україні, як і в інших країнах Західної Європи, як і в Росії, з кінця ХVIII — початку XIX ст. витворюється когорта інтелігенції, яка висуває ряд політично–національних та державницьких теорій, що відбивались у творах літературних, полемічних, публіцистичних суспільно–політичних, історичних. Зокрема в цілому світі інтелігенція, витворюючи й розвиваючи далі свою концепцію існування національностей і національних держав як необхідної умови існування й процвітання народу, завжди опиралась на таке стабільне підґрунтя, як відтворення й розвиток своєї мови, розвиток і збагачення власної літератури, історії, на вивчення народної творчості — фольклору, що повертає пам’ять народу до своїх історичних коренів. Тому всі теоретики з цих проблем звертались до вивчення своєї власної минувшини. Відтак історія стає не лише джерелом формування самосвідомості народу і перетворення його в націю, але мозком і кров’ю політики, що формувала шляхи розвитку певної нації.

Не відразу українська інтелігенція усвідомила себе провідною силою українського суспільства. Це був шлях складний, із сумнівами й ваганнями, шлях, який часом ішов через оспівування імперсько–царської величі, через служіння чужій імперії. Адже вся українська освіта була давно вже знищена; поставали нові покоління освічених українців, котрі