Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Говорячи про “перевороти”, Основ’яненко натякав на спроби гетьманів Лівобережної України звільнитися з-під московського панування. Із сказаного робимо висновок, що Василь Каразин, як державний патріот імперії та регіональний патріот свого рідного краю, Слобожанщини, не міг мати нічого спільного з тодішнім українським автономізмом, який територіяльно не виходив за границі колишньої Гетьманщини.
Проф. Омелян Пріцак в одній недавній доповіді висунув сміливу гіпотезу, що Харків саме тому міг стати осередком українського культурного відродження, бо Слобожанщина була вільна від балясту автономістичної традиції, що тяжіла над “Малоросією”[168].
Діло в тому, що козацький становий устрій уже віджив свій вік. Гетьманства не можна було в XIX ст. реставрувати, а політичні мрії й бажання (про активну боротьбу тут не доводиться говорити!), що спиралися на історичний легітимізм на базі Переяславської умови та на оборону станових “прав і вольностей”, були безперспективними. Кажучи словами дослідника тієї доби, Бориса Ольхівського:
“Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовинах першої половини XIX ст. практично неплідною, ставила Україну перед примарою національної смерти. Висунення на перший плян “мужицького” етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком “прав і привілеїв” було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчости, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення (“просвітянство”), для всього того, що творило нові підстави майбутньго відродження державної ідеї”.[169]
Розвиваючи далі думки Ольхівського і Пріцака, спробуємо визначити місце харківського осередку й персонально Каразина у становленні новітньої української нації. Харків дійсно заслуговує на назву “першої столиці відродження”, придуману Лавріненком: гурток учених і літераторів, що скупчувалися біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фолкльором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони “відкрили” українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомости. Проте слід зазначити, що “харківські романтики” були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках. В ідеології Кирило-Методіївського братства 1846–47 років бачимо синтезу трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харків’ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних, західньоевропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-методіївська програма стала плятформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського братства до Центральної Ради 1917 року.
Можна погодитися, що роля Каразина, як основоположника Харківського університету, була ключева у початковій, зародоковій стадії становлення новітньої української нації. Проте почесний титул, яким наділяє його Лавріненко, — “архітект відродження”, — не зовсім слушний. Поняття “архітекта” асоціюється з уявленнями про цілеспрямоване плянування. Концепція, згідно з якою Каразин був національно свідомим українським патріотом, пронизує Лавріненкову працю, але вона історично необгрунтована. Ми скорше схильні зарахувати Каразина до породи предтеч і піонерів, які не усідомлюють далекосяжних наслідків своєї діяльности, чи до Колюмбів, які не знають, до якого нового материка вони відкрили шлях. Не слід ототожнювати його ідейних позицій ані з традиційним лівобережним державництвом-автономізмом у стилі анонімного автора “Історії русів”, ані з “харківськими романтиками”, які вже були людьми чергового покоління. Лавріненко помилково твердить, що “Василь Каразин був сам романтиком” (стор. 28). Насправді ж він був духовним сином раціоналістичного просвітництва XVIII ст., яке прийшло спізнено до Східної Европи. Відомо, що Каразин поставився неприхильно до початків української літератури на народній мові, що було б незрозумілим у романтика, але що було зовсім закономірне для інтелектуального епігона XVIII століття. (До цієї справи ще повернемося.) Як політик і суспільний діяч, він був типовим реформатором у стилі “просвіченого абсолютизму”. Про це свідчать його турботи про розвиток освіти і шкільництва та про поліпшення долі селянства (при збереженні станового устрою), його філантропійні заходи, агрономічні й технічні нововведення і проєкти, його полягання на “доброчинного монарха”, врешті його політичний світогляд, в якому сполучалися імперський патріотизм з обласним. Така інтерпретація не принижує Каразина, що був шляхетною, світлою, заслуженою людиною та що, безперечно, належить до українського історичного процесу, але вона очищує його портрет від анахронічних нашарувань.
Зустрічаємо в Лавріненка й деякі істотні непорозуміння з трактуванні російської історії першої половини XIX ст. Так, наприклад, читаємо в книжці наступну цитату з інструкції, даної 1825 року міністром освіти, А. С. Шішковим, раді Харківського університету; “Греко-католики, римо-католики і лютерани повинні бути виховані, перші — в доброму й непохитному православії, а другі й треті — у всій точності позитивного виконання своєї віри”. До цього Лавріненко додає такий власний коментар: “Цікавий тут наказ греко-католикам, що ними були тоді в межах імперії майже виключно українці, перевиховатися на російське православіє” (стор. 134, прим.). Але ж бо в Росії католиків східнього обряду не називали “греко-католиками”, а завжди тільки “уніятами”. Термін “греко-католики” був офіційно запроваджений для уніятів Автрійської імперії — галицьких і закарпатських “русинів”-українців і семигородських “волохів”-румунів — декретом цісаревни Марії Терезії в 1774 році. Зате в Росії термін “греко-католики” іноді вживали як церемоніяльний і помпезний синонім замість “православні”. Нема сумніву, що в цитованому уривку застосовано це означення саме в цьому сенсі. Міністр Шішков був відомий реакціонер і обскурант, але Лавріненко безпідставно пришиває йому намір переводити українських греко-католиків на російське православіє. (Побіжно згадаймо, що аж до скасування унії в 1839. році більшість серед уніятів Російської імперії становили не українці, а білоруси.) Шішков просто закликав університетське начальство дбати про те, щоб студенти різних християнських віровизнань — православні, католики, протестанти — залишалися добрими духовними овечками своїх церков. В інструкції виражене святенництво, в яке попав Олександр I за останніх років свого життя, але
