Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

наче від поштовху самої природи?» - Авжеж. Буває таке й з ним. Але він стоятиме на своєму - знатиме, що в усьому тому немає жодного зла, нічого такого, через що міг би затьмаритися здоровий глузд. Усе, що треба зробити, він робитиме рішуче, не зволікаючи. Бо хто ж не ввзнає, що то ознака глупоти - спроквола, неохоче робити те, що належить робити, і в той же час розриватися на хтозна-скільки частин, тілом тягтися в один бік, душею - в інший? До того ж глупоту зневажають саме за те, чим вона пишається, за що сама собі б'є в долоні. Але навіть те, завдяки чому вона так зарозуміло дере носа,- навіть те вона робить із нехіттю. А вже коли боїться якогось лиха, то в очікуванні його так вимучується, мовби те лихо вже прийшло, і, боячися страждання, зазнає не менших страждань від самого страху перед ними. Як у кволих людей хворобу випереджують деякі ознаки - млявість у м'язах, безпричинна втома, позіхи й дрижаки, що пробігають тілом, так і слабкий дух відчуває удари ще задовго перед тим, ніж налетить біда: він переймає її ще в дорозі й поспішає впасти передчасно. Але що може бути безглуздішим, ніж виснажувати себе страхом перед майбутнім і замість того, щоб зберегти сили для мук, вибігати нещастю назустріч, пориватися до нього? А його, якщо вже годі прогнати геть, то краще хоча б відтягнути. Хочеш переконатися, що ніхто не повинен мучитися майбутнім? От нехай хтось почує, що через п'ятдесят років йому доведеться перенести страшні тортури. Він же почне мучитися не раніше, ніж перестрибне весь той проміжок часу й занурить себе з головою у те лихо, що має спіткати його віком пізніше. Так само й з тими, що знаходять задоволення у своїх недугах: вони подумки виловлюють причини для гризот, сумуючи з приводу того, що давно минуло й згладилося з пам'яті. Що пройшло, що прийде - того нема: не відчуваємо ж ні одного, ні другого. Ну, а біль - лише від того, що відчуваєш.

Бувай здоров!

ЛИСТ LХХV

Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що надсилаю тобі не надто викінчені листи. Але хто ж говорить гладко, як не той, хто намагається говорити манірно? Хочу, щоб мої листи, де не знайдеш чогось вишуканого, нещирого, були такими, як і наша бесіда,- невимушена, неопрацьована, якою була б вона, коли б ми десь сиділи собі або проходжувались. Якби така змога, то я волів би показати тобі все те, що думаю, відчуваю, а не передавати словами. Та навіть за суперечкою я не притупував би ногою, не розмахував би руками, не підносив би голосу - полишив би все це ораторам, сам же задовольнився б тим, що доніс до тебе свої думки й почуття, нічим їх не причепуривши, нічим і не принизивши. В одному лишень я хотів би тебе переконати: що я кажу, те й думаю, і не тільки думаю - люблю. Дітей цілують інакше, ніж коханку. Але й у тому чистому цілунку, скромних обіймах достатньо розкривається почуття.

Я, далебі, не хочу, щоб мова про такі вагомі речі була прісною та пісною. Хіба філософія відмовиться від тонкого хисту? Але не треба аж надто битися над добором слів. Тримаймося липі однієї найвищої мети: говорім, що думаємо; думаймо, що говоримо,- погоджуймо нашу мову з нашим життям. Свою обіцянку виконав той, хто такий самий і тоді, коли його бачимо, й тоді, коли слухаємо. Побачимо, який він, якої оцінки заслуговує, аби липі був єдиний, цілісний. Хай наші слова не розважають - хай помагають. Але якщо красномовність напрошується сама собою, якщо якась оздоба під рукою, якщо не коштує ніяких зусиль, то її не треба відкидати, тільки б займала своє скромне місце - лише супроводжувала те, що саме по собі прекрасне. Одне слово, щоб не себе виставляла напоказ, а суть справи. Всі інші науки зайняті обдарованістю, а тут ідеться про душу. Хворий шукає не того лікаря, який гарно говорить, а того, який добре лікує. Але якщо він натрапить на такого, який, окрім уміння лікувати, ще й до ладу роз'яснить, як поводитися під час недуги, то це, звісно, тільки втішить його. І все ж не варто себе вітати з тим, що трапився саме красномовний лікар, бо то те ж саме, якби, скажімо, вправний керманич був ще й вродливий. Навіщо лоскочеш мені вуха? Навіщо розважаєш мене? Тут потрібне щось цілком інше: мене треба припікати, різати, тримати в голоді! Для того й покликали тебе. Маєш лікувати задавнену, важку, заразливу хворобу. Роботи у тебе стільки, скільки у лікаря під час моровиці. А ти словами заклопотаний? Будь задоволений, якщо тобі вистачає снаги для діла. Коли встигнеш так багато всього вивчити? Коли, навіть вивчивши, спроможешся вкарбувати у пам'ять так, щоб воно ніколи з неї не випало? Коли його випробуєш? Адже тут недостатньо, як в інших науках, просто запам'ятати: необхідно випробувати життям! Блаженний не той, хто знає, а той, хто робить.

«Як же це? Виходить, нижче від мудреця немає жодних східців? Наче над прірвою він стоїть?» - Ні, я так не думаю. Хто вже зробив якийсь поступ, той, хоч усе ще перебуває в числі нерозумних, та все ж уже значно віддалився від них. Та навіть ті, що просуваються вперед, чималою мірою відрізняються один від одного. Декому подобається ділити їх на три види. Перший - це ті, які ще не сягнули мудрості, але вже, так би мовити, стали її сусідами; одначе те, що по сусідству, все ж поза нами. Запитаєш мене, хто вони такі! Це ті, що позбулися всіляких пристрастей та пороків; вони вивчили все, що треба було охопити розумом, але їхня стійкість ще не випробувана. І хоча вони ще не користуються набутим благом, але до тієї западини, з якої вирвалися, скотитися вже не можуть: вони там, де не послизнешся, не зсунешся назад. Щоправда, їм самим ще не відомо про те. З цього приводу, пам'ятаю, я писав в одному з листів: «Вони не знають, що знають»(1). їм уже трапляється відчути смак набутого блага, але довіритись йому ще не можуть. Дехто, окреслюючи обговорюваний вид людей, що прямують до мудрості, каже, що вони, позбувшись хвороби духу, ще не подолали пристрастей, отже, стоять іще на слизькому, бо поза небезпекою лише той, хто мовби витрусив із себе всю до останку