Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Розцвів над водою й на себе зорить,

Аж поки у пристрасті тій не згорить...»

Краса й витонченість квітки спричинилися до бурхливого захоплення нею, але водночас своїй популярності вона завдячує й широковідомому міфові, що виник за глибокої давнини й перетворив її власне ім'я на узагальнене. Так, назвати когось «нарцисом» — це сказати, що то самозакохана людина.

Про походження міфа греки розповідають:

«У матері всіх богів, цариці неба Юнони, була улюблена подруга, гірська німфа Ехо (Луна). їй богиня звіряла всі таємниці серця, ділилася своїми враженнями, одне слово — була її найближчою, найвірнішою подругою.

Проте Ехо виявилась нещирою й підступною. Вона перебувала у перелюбстві з чоловіком Юнони — Юпітером й повсякчас приховувала всі його походеньки.

Коли Юпітер вирушав до подруг Ехо, гірських німф, то вона так розважала ревниву Юнону своїми баєчками, що час минав непомітно...

Але одного разу Юнона помітила, нарешті, підступну хитрість подруги й відібрала в неї мову.

«Геть з-перед очей, бридка обманщице! — вигукнула розгнівана мати богів.— Нехай з цього часу заніміє твій язик, котрим ти вміла так зачаровувати! Знатимеш від мене одну лише милість: зможеш повторювати тільки останній склад слова, коли тобі кричатимуть люди».

І з того часу засмучена німфа зникла в лісах, де відлуння живе й тепер і повторює останній склад або останнє слово, з яким ми до нього звертаємось.

Проте живучи одна в лісі серед скель, Ехо важко терпіла самотність і повсякчас намагалася когось знайти, хто б міг її полюбити.

Якось лісом ішов юнак, красень Нарцис, син річкового бога Цефіза, приречений на те, що сягне глибокої старості лише в тому разі, якщо ніколи не познайомиться з собою, тобто ніколи не побачить свого обличчя. Тоді це була звична річ, адже ніяких дзеркал не існувало, хіба що побачиш себе в спокійній воді.

Угледівши Нарциса, Ехо безтямно закохалась в нього й намагалась будь-що зробити так, аби він захопився нею. Але Нарцис залишався байдужим до її страждань. Тоді Ехо у відчаї звернулася до богів, благаючи змилосердитись і покарати Нарциса за його незворушність. І розчулені боги почули її молитву й покарали його.

Сталося так, що Нарцис, відчуваючи спрагу, зупинився край чистого, мов дзеркало, спокійного плеса. Нагнувся над ним, щоб напитися, і тут, уперше в житті, побачив у воді своє відображення й так був зачарований, що закохався в себе. Не в змозі більше ні на хвилину відірвати погляду від того чарівного нетривкого образу, почав марніти, бліднути й хиріти від кохання.

Проте милосердні боги не дали йому загинути остаточно,; перетворили на чарівну квітку, яка чудесно пахне, а голівка її так і хилиться донизу, ніби намагаючись ще й ще раз помилуватись собою...»

Овідій виклав цю легенду в своїх чарівних «Метаморфозах». Ось кілька рядків його твору:

«Adstupet ipse sibi, vultuque immotus eodem

Haeret, ut e pario formatum marmore signum.

Cunctaque miratur, quibus est mirabilis».

(Він сам собою милується, кам'яніючи з подиву. Навіки застиг, немов дивовижне творіння з пароського мармуру. Не надивиться на все, що бачить в собі прекрасного).

За іншим переказом, Нарцис мав сестру-близнючку, так схожу на нього, що неможливо було відрізнити їх одне від одного. Тим більше, що сестра й одягалась так само, як він, і теж пристрасно захоплювалась полюванням. Сестру Нарцис любив безмежно, але раптом вона померла.

І тоді, щоб хоч якось погамувати горе, він почав ходити до джерела з чистим плесом, милуватися на своє зображення, яке нагадувало йому образ улюбленої сестри.

Одначе, що більше вдивлявся в нього, то важче переживав утрату, і, зрештою, у глибокому відчаї кинувся у воду, немов у обійми рідної істоти...

У німецького поета Ісидора Орієнталіса квітка викликала ось який образ:

«Diese schlanke Gestalt, das holde Kopfchen, es biegt sich. In sich gewendet und schon immer, als sucht es den Quell'...»

(Ця струнка постава, ця чудесна голівка схиляється до себе і, сяючи красою, немов шукає джерела).

З усього сказаного видно, що нарцис для давніх греків — квітка померлих, загиблих, як такий символ його знають у давній грецькій міфології.

З нього плели собі вінки фурії — богині помсти; ним бавилася Прозерпіна у хвилину, коли її викрав Плутон; його збирала Європа, коли Юпітер у вигляді білого бика підійшов до неї, захопив і перевіз на острів Кріт...

Згадку про нарцис у давніх римлян знаходимо лише у Плінія, він описує його різновиди і головним чином жовтий, батьківщиною якого можна вважати південь Європи, особливо Португалію.

З нього римляни теж плели вінки, квітка була окрасою бенкетів. Зображення нарциса часто зустрічається на стінах Помпеї.

Серед інших давніх народів ним завжди цікавились китайці. Особливо він поціновується в їхніх новорічних святах. Багато нарцисів вирощують у Кантоні, тут квітку тримають у скляних чашах з водою та піском або дрібними камінчиками. У таких скромних умовах цибулина нарциса дарує прекрасні пахучі квіти й цвіте протягом тривалого часу.

Мігруючи зі Сходу в Європу, нарцис передовсім потрапив до Англії, сюди його привезли в 1570 році, напередодні царювання Єлизавети, а при ній набув широкої популярності. Рослину надіслали з Константинополя лордові казначейства, великому любителю квітів, її виростили в знаменитому на той час саду, в його маєтку на березі Темзи. Але тут, навіть серед численних акліматизованих рослин, нарцис почувався чужоземцем, на відміну від країн південної Європи, де чудово прижився.

Незабаром він став і улюбленою квіткою Західної Європи, без нього й тепер не обходяться жодні урочистості. В деяких місцевостях, як, наприклад, у містечку Монтре в Швейцарії, влаштовують навіть щорічно свято нарцисів. Воно відбувається, як правило, у першу неділю травня.

Цього дня містечко набуває святкового вигляду. Над будівлями майорять різнобарвні прапори. Гірлянди нарцисів прикрашають вхід до магазинів, училищ, службових будинків. Букети в жіночих руках,бутоньєрки в петлицях чоловічих пальт. Нарцисами прикрашені конки, екіпажі, кінські гриви — одне слово, хоч куди поглянь — всюди ці квіти, і їхні легенькі пахощі чутно в кав'ярнях, ресторанах, у квартирах.

Свято триває два дні і в центрі його — мелодраматична вистава й битва квітів.

Першого дня розважається багата публіка, що не знає, куди витрачати гроші і час. Місця на трибунах, звідки вони спостерігають видовище, коштує від п'яти до двадцяти франків. Другий день свята — у розпорядженні людей зі скромнішими можливостями: місце на трибуні коштує один франк, серед глядачів — студенти, дрібні службовці, вчителі, робітники.

Ось як описує це свято один із очевидців: «Усі трибуни прикрашені різноколірними прапорами й амфітеатром оточують невеликий