Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Але новообраний гетьман не міг відновити знищених державницьких інституцій України. Від нього взяли обіцянку не порушувати присяги російській державі, бути “вірним рабом російських монархів”, не вдаватися до будь–яких зносин з іншими державами і народами, і навіть із запорожцями. Його син залишався заложником у Меншикова. Царський уряд видав гетьманові на його прохання угоди — “Нужды малороссийские” та “Решительные пункты”. Офіційно було дозволено обирати гетьмана України, хоча в таємній інструкції говорилося, що це робиться лише для вигляду,— “для лиця”, — а насправді гетьман України призначається імператором — “с воли и соизволения Его Императорского Величества”. Призначалась і вся старшина, і Генеральний Суд мав бути із трьох “персон” українців і трьох із “великороссиян”. “Обрання” гетьмана мав провести спеціальний представник Москви Наумов. Йому було вказано, що в тому разі, коли козаки на раді будуть не згодні з цією кандидатурою, він повинен припинити раду, щоб козаки не могли обрати когось іншого на гетьмана.

З цього часу фактично російський уряд уже не визнавав Гетьманської України як юридично самостійної державної сторони. “Решительные пункты” мають уже форму указу царського уряду, який потрібно лише виконувати. Діяльність гетьмана Апостола в цих умовах обмежилась економічними питаннями: зменшенням поборів, впорядкуванням податків тощо. Він продовжував започатковану Скоропадським справу укладання зведення українських законів — “Права, по которым судится малороссийский народ”; головна ідея цього твору — збереження автономії України і визнання за українською шляхтою привілеїв. Проте й це викликало настороженість у російській столиці. Там чекали моменту, щоб усунути цього гетьмана від влади, хоча кожен його крок і без того контролювали царські радники, які наглядали за адміністрацією, фінансами і військом України, яке використовував царський уряд на примусових роботах у будівництві укріплених ліній, в роки чергової російсько–турецької війни. Через шість років Данило Апостол помер, і знову вся влада в Україні була передана Малоросійській колегії. Тепер вона називалась “Правління гетьманського уряду” (1734–1750).

Це був період, коли в Московській державі почали часто мінятися царі, які після Петра величали себе імператорами. За імператриці Анни Іоаннівни, дочки Петрового брата, російською державою управляли численні німецькі радники. Період її правління пов’язаний з іменем фактичного правителя Росії — фаворита цариці, прибалтійського німця Ернста Бірона. У самій Російській державі та в Україні він установив жорстокий терористичний режим, коли придушувались всілякі прояви незалежного існування й самобутнього управління.

На чолі Правління гетьманського уряду в Україні був поставлений князь Олексій Шаховськой, якому надавалась необмежена влада.

Князь Шаховськой і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоаннівни спеціальну інструкцію, котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість у судах — все це вина українських урядовців. Ці чутки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом, захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережжя, яке перебувало у складі Польської держави. Але потрібно було всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі міцніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна зрада.

Робилося все, аби українців позбавити навіть доброї згадки, що українська спільнота колись юридично мала в Польсько–Литовській державі стани, вольності та привілеї. Тепер над представниками різних станів українського населення чинилася сваволя. Так, у 1734 р. голова Правління гетьманського уряду — ним тоді став новий російський чиновник князь Барятинський — наказав заарештувати старого чернігівського архієпископа Іларіона Рогалевського. В 1734 р. за наказом цього князя був заарештований увесь київський магістрат, а його архів було перевезено до столиці Росії. Барятинський пояснював необхідність подібних дій тим, що київські міщани повинні забути свої привілеї, записані в паперах магістрату. Подібно поводились в Україні й інші прислані сюди російські урядовці. Наприклад, фельдмаршал Мініх, невдоволений своїми сусідами, українськими землевласниками Марковичами, подав скаргу до суду. Суд виніс вирок: вислати представників цієї знатної родини на будівництво укріпленої лінії. Це були сини члена Правління гетьманського уряду Андрія Марковича, їх вислали як простих козаків. Та Мініх був незадоволений судом і почав брутально лаяти суддів. Як і інші російські чиновники, він вважав, що російський уряд дуже панькається з українцями, і пропонував передати всю владу в Україні одному урядовцю, очевидно, мав на увазі себе. Були плани передати Україну фельдмаршалові Мініху як герцогство — у винагороду за заслуги.

На початку 30–х і в 40–х роках. XVIII ст. Україну постійно грабували економічно через численні виснажливі війни російської держави з турками і Кримом. Українських козаків використовували як військо, а українських селян як допоміжну силу при спорядженні армій. Коні, воли, фураж, підводи, продовольство, одяг — все це забирали безплатно у селянських і козацьких господарів. Наприклад, за час російсько–турецької війни 1734–1739 рр. українські жертви складали такі цифри: всього було залучено 312 тис. козаків і селян, з яких загинуло 34 тис. 200 осіб; загинуло більше 50 тис. коней; з України викачано 1,5 млн рублів, на той час це була величезна сума. Звичайно, все це ніколи і ніким не відшкодовувалось. До всього цього потрібно додати, що населення України утримувало в 1737 р. за свій кошт 75 російських полків, у тому числі — 23 кінних, в 1738 р. — 50 полків і т. д. Після війни Україна не могла відновити свого довоєнного економічного рівня