Демократія - Кондоліза Райс
У 1991—2003 роках курди ефективно використовували свій статус. Вони створили відносно налагоджену систему на суворих гірських теренах північного Іраку. Це нафтоносний регіон, і його економіка була відносно сильною, якщо порівнювати з рештою країни. Попри значну корупцію їхні терени демонстрували ефективність. Інфраструктура була набагато кращою, ніж у решті Іраку, гарні дороги і навіть більш-менш сучасний аеропорт.
Проте в Курдистані, як він тепер називався, була інша проблема: між собою ворогували основні політичні сили. Масуд Барзані очолював КДП, а Джалал Талабані — ПОК. Конфлікти між ними бували запеклими, бо кожна партія мала свою міліцію. Жодна з цих сил не мала впливу на Курдську робітничу партію (КРП), що була третім угрупованням, яке здійснювало напади, перетинаючи кордон із Туреччиною. Напруження між двома кланами настільки зросло, що США втрутилися; за американським посередництвом 1998 року було підписано керівну згоду. Вони тримали суперництво під контролем і мали спільне командування силами безпеки — «пешмергу». «Пеш» — жорстокі воїни, чоловіки й жінки, якими злагоджено командували обидві сили, хоча час від часу партійна належність давалася взнаки.
Коли Ірак звільнили від Саддама, Барзані й Талабані запросили до УРІ. Але надто вони були різні, і це відбилося на їхніх відповідях. Джалал прибув із Курдистану й оселився в Багдаді. Вам би сподобався цей чоловік, який завширшки був такий самий, як і заввишки. Він був веселий і завжди жартував підкреслено акцентованою гарною англійською. Коли людину запрошували до будинку Джалали на обід (як це мені траплялося, коли я була держсекретарем), то їй доводилося їсти, їсти і їсти. Сам Джалал їв обіруч — однією рукою ніс їжу собі до рота, а другою накладав вам на тарілку. Від самого початку йому припала до душі роль «отця-засновника нового Іраку». Він був тямущим та ефективним, і йому довіряли інші члени УРІ. Джалал Талабані був найбільш тверезим політиком в Іраку, і, за іронією долі, цей курд стане об'єднавчою фігурою в Іраку.
Натомість Барзані відмовився жити в Багдаді. Я його відвідала під час першої поїздки до Іраку. Коли я прибула, помічники Барзані вітали мене біля гелікоптера. Гадаю, ці кремезні чоловіки були ще й охоронцями. Курд чекав на мене на червоному килимі, а за ним був курдський державний стяг. Ми стояли струнко, доки виконувався курдський гімн. Стяга об'єднаного Іраку не було.
Віддалений гірський будинок Барзані був одночасно розкішним і грубим. Ми там теж багато їли, але Масуд був енергійним, їздив верхи на конях і випасав власну худобу. Він був у хорошій формі й походив на мешканця американського Дикого Заходу XIX сторіччя.
Тепер стало видно, що курдський регіон має добрий вихідний матеріал для переходу. Вони були в несамовитому захопленні від повалення Саддама (котрий повбивав дуже багато курдів) і вдячні США за це. Проте їхня компетентність значно ускладнювала державну політику. Міжнародна спільнота одностайно вважала, що Ірак має бути єдиною, об'єднаною державою. Будь-що інше здатне дестабілізувати делікатну геополітику регіону, особливо з огляду на Туреччину, де теж жили курди, які мріяли про самовизначення. Ентузіазм з приводу об'єднаного Іраку в курдів спочатку спалахнув, а потім почав зникати, і не тільки через національні надії. Йшлося також про гроші. Курди хотіли самі порядкувати своїм нафтовим багатством, але того самого хотів і Багдад.
Шиїти також мали ефективних лідерів та організовані політичні партії. Вони були арабами, але підданими держав на чолі з сунітами, і тому бідували й зазнавали переслідувань. В Іраку на них припадало 60 % населення, і жили вони переважно на півдні. До шиїтів Саддам ставився з особливою брутальністю, застосовував до них хімічну зброю, щоб знищити повстанців біля священних міст Карбала і Наджаф у 1991 році. За оцінками, в придушеному повстанні полягло до 180 000 іракських шиїтів. По війні в масових похованнях у країні знайшли рештки 300 000 осіб; більшість із них були шиїтами.
Не дивно, що шиїти вітали повалення диктатора. Проте стосунки з ними ускладнювалися двома факторами: розбратом у самій шиїтській спільноті і роллю Ірану. У потсаддамівському Іраку за владу змагалися дві світські особи: Айяд Аллауї та нині покійний Ахмад Чалабі. Обидва жили у вигнанні в Лондоні, розмовляли чудовою англійською і віддавали перевагу одягу від Савіль-Роу. І хоча вони здавалися сучасними політиками, у них тривали інсайдерські ігри, що рідко збігалися з клопотами пересічних іракців. Як на нас, Аллауї був відносно надійним. Ми довідалися, що Чалабі був і підступним, і нечесним.
Наступним важковаговиком в іракській політиці була шиїтська релігійна коаліція. Її лідер Абдул Азіз аль-Хакім носив білі шати священика й чорний тюрбан аятоли. Він був увічливим та побожним, багато англійською не говорив і підтримував тісні зв'язки з Тегераном. А проте в ньому було чимало привабливого, і він міг бути напрочуд сентиментальним. Ніколи не забуду одну дуже важку нараду, після якої він запитав: «Ви не зробите мені ласку?»
Ласку?— подумала я, не знаючи, чого чекати.
«Вас любить моя тринадцятирічна праонука. Вона стежить за вами по телевізору. Чи не зможете ви побачитися з нею і її матір'ю, коли вони наступного місяця приїдуть до Вашингтона?»
Через кілька тижнів сім'я Хакіма приїхала, і праонука підійшла до мене й сказала: «Я теж хочу стати міністром закордонних справ». Пригадую, як сяяв дідусь, коли говорив про неї. Може, не такий він уже й реакціонер.
Хакім тримався подалі від щоденної політичної колотнечі, передавши більшість поточних справ Абдель Абдул Махді. Він теж був у вигнанні в Європі, але нібито краще орієнтувався в політиці іракської вулиці. Він — найкращий наш співбесідник із боку шиїтів.
Підтримувати стосунки з особистостями було непросто. А ще складніше — робити це з огляду на невирішені проблеми в ісламській історії. 632 року, коли іслам розділився на дві конфесійні групи через боротьбу за лідерство серед вірян після смерті пророка Мухаммеда, шиїтів об'єднав один автократичний лідер, що його роль була іншою, ніж роль Папи у католицькій церкві. Впродовж сторіч він був членом релігійної ради
